Слава ЗСУ!

У поодиноких селах якось виживали: там у дитсадку так-сяк підгодовували дітей, – а ті зі своєї пайочки ще й несли крихти додому, – де була річка – рибою рятувалися. Хто був на колгоспних роботах – мав хоч затірку раз на день. Всяка здохла з голоду скотина йшла в їжу, і не було більшого щастя, як запопасти такий шмат м’яса...

Та згодом не один із таких голів колгоспів постраждав, був заарештований, розстріляний, або – десять років таборів…

До весни небачений голод запанував у повну силу. Не лишилося по селах ні котів, ні собак... Траплялося людоїдство. В Таращі, де пропало кілька дітей, міліціонери знайшли під ганком хати купу людських кісток. Довезти арештованих канібалів до райцентру їм не вдалося – люди, хто міг ще ходити, вчинили самосуд.

Його родину голод милував – отримував пайку продуктів, як для відповідального працівника. Важко жувався йому той хліб.... Дружина щиросердно уривала від їхнього пожитку і потай допомагала сусідам, чия хата стояла неподалік, в березі річки. Щоб ніхто не помітив, клала для них у дупло старої верби що могла… А сусідське мале дівча приходило й забирало. Одначе та допомога нікому з тієї родини не зарадила...

Через руки секретаря райкому проходили лікарські звіти про кількість померлих у селах району. Згідно з ними, усіх косили звичні хвороби, бо всі лікарі знали, що ті з них, котрі попервах висновували, що причина смерті – недоїдання, уже більше ніколи писати нічого не будуть. В голову, душу, серце не вкладалось усе те, що відбувалось на його землі, з його людьми. Довкола сіл, занесених на «чорні дошки», виставили військове оточення, щоб ніхто не міг податися звідти у пошуках їди. Совість його божеволіла, а розум усе намагався щось пояснити, і найти причини, передумови, послідовність і майбутні наслідки цього людоморства. Заради чого воно запроваджено? Заради нового етапу того прочуваного, сподіваного, кращого – сплатити за нього безліччю смертей невинних людей? Лінія партії? Така?! Бути цього не може! Таки є вороги, таки є шкідники! Це, видать, отих, недобитих, які на все ладні – щоб зупинити, щоби перемінити, знищити... Там, у Кремлі, вождь і не здогадується, що діється тут. Бо ж чи багато відважаться розказати йому правду? А він одважиться! Бо куди все далі зайде? Смерть країні, смерть майбутньому!

Узяв півлітри самогону, і подався до свого друга найкращого – у громадянську той виніс його на собі, порубаного… Врятував… І не було відтоді такого, щоб не звірялися між себе про будь що. Друг був головою сільради, тамтешній голова колгоспу – теж ніби непоганий хлопець… Ніхто в їхньому селі не помирав з голоду. Знайшли спосіб зарадити біді: поблизу стояла військова частина, – порядною людиною був комбат, – учні копали картоплю на їхніх полях для їхньої кухні і за це одержували по мисочці «зупи»… Додому несли, рідних рятували…

Випили утрьох, закусили квашениною. І друг, Миколай, запитав звесела: «Видать приїдуть за мною?» – «Я що, скалічений головою? Якби знав, що тебе заберуть – пив би тут горілку? Поговорити хочу… сам-на-сам…» – «Брате, я з цим чоловіком, – кивнув на голову колгоспу, – на все життя пов’язаний. Хай чує.»

Та випнулася йому з душі, чого й сам не сподівався, анахтема недовіри.

– Ну-ну.., – буркнув спохмурніло. – Дошкуляє голод?

– Усі живі, слава Богу…

– Бога не тривож… Що кругом робиться – бачите?