Слава ЗСУ!

–Та бачимо…

– Шамраївку знаєте?

– Хто ж не знає… Золоте село, я там у бабці й дідка виростав…

– Пощастило… Послухай, друже мого друга, голово колгоспу, – звернувся до маловідомого йому чоловіка. – Я чоловік смирний – Микола потвердить! Якщо продаси – Микольцю,ти йому поясни…

– Хіба ми чужі люди?

– Чужі? У ГПУ свої! Там тебе і вислухають, і підможуть… А діти?! Твої, мої, його, – тицьнув у бік голови колгоспу…

– Казна що верзеш!..

– Ох, верзу, хлопці, видать, із того, що вчора в обкомі почув …

Микола отетерів:

– Будуть нас бити?

– Не про вас ідеться – ви село маленьке.

Він звівся з табурета, знову присів. Зазирнув у вічі, – ні, не другові, чого було там сподіватися, – голові колгоспу і запитав, не одвівши погляду:

– Продаси?

– Я!!!

– Ручаюся за нього, – сказав друг. – Він – мій кум!

– І ти мій кум… Але в органах і в кума язик розв’яжеться… Тепер так повелося, що кожен готуй, про всяк випадок, «сидора» на Сибір.

– Бодай тобі, ще наврочиш… Про що хотів казати?

– Нова хвиля чистки насувається. У сусідньому районі почнуть, із Шамраївки. Там самостійниками були майже всі. Про партизанський загін Шкарбатенка чули? ГПУ мліло від згадки про нього… Доки він діяв поблизу села, – всі москалі сиділи тихо.

– Кругом тоді гуло…

– Та не кожне село було на три тисячі дворів!

Погомоніли ще про всячину, доки не почало сутеніти. На прощання попросив друга:

– Запряжеш мені свою конячку?.. Бо моя зовсім охляла в роз’їздах щоденних, підгодуй…

Микола вивів його, посадив у бричку. Накрив другові ноги соломою.

– Не хотів казати при кумові твоєму – нащо йому зайве чути… Ти із шамраївцями знаєшся, передай у який спосіб – хай там побережуться, кому смаленим пахне.

Той згідно кивнув і вичавив із нутра:

– Мене попередиш, якщо, раптом, той?..

Він здибився на підсидінні, і шморгнув у відповідь:

– Совєцкій власті не віриш, а я що мож? Ми кров за неї проливали… Не плюй у те… бо я і сам – один тепер…

Микольця тернув долоні до гарячого, поклав руку другові на плече.

– Не переживай надто! У моєму нагані остання куля – моя!

– Засунь свій наган знаєш куди?!

– Здуру бовкнув... Про себе подбай. А людей наших на згубу не віддам! Це ти хоч і в обкомі виклади!..

.

За два тижні знову навідав друга – перемінити його конячину на свою.

Випили по чарці, розговорилися гірко.

– Чуєш, – каже товариш, – недовго мені топтати ряст, облягає чорна хмара. Нема вже мого голови, а оцей русачок, що прислали замість нього, зизим оком дивиться на всіх, і що не слово в нього – через матюк, через «твою мать»! Хто коли чував таке у нас? У людей вуха червоніють від стиду! Мене все підшпилює, що не скажу: «саветской власти нужни сейчас стальниє люді і стальниє нерви». Себто і голова, і двоє наших учителів, яких забрали й розстріляли, буцімто за участь в СВУ, і піп, якого вигнали до Сибіру, вони задля нас були надто м’які? І нікому не потрібні, вороги? Може ми в своїй хаті й хазяйнувати не вміємо?