Слава ЗСУ!

Любомир стояв на вулиці з відкритим гаманцем тримаючи у руці стогривневу купюру. Він почав крутись в різні сторони не розуміючи, що сталось. Почав себе заспокоювати. «Це все від роботи. Просто забув як вийшов із крамниці, - промовляв я» Вбивши переживання в середині себе, Любомир сів за кермо автівки, котра годину чекала на свого власника. Чоловік не знав, що так довго провів у крамниці. Він гадав – пройшло лиш декілька хвилин, не більше.

Дитячий садок знаходився неподалік від його роботи на вулиці Pueritia.

Донечка побачивши свого татуся побігла до нього й кинулась йому на шию. Любомир підняв її над землею, а потім посадив собі на плечі. Квіткослава любила це, навіть більше за ляльки «Барбі». Батько підійшов до лавки зеленого кольору й опустив донечку на неї. Він згадав про забутий кошик із солодощами на задньому сидінні. Поцілувавши донечку Любомир повернувся за пакунком. Радості Квітки не було меж. Батько серце раділо від щастя. На короткий час він забув про негаразди які, чекають його в реальному світі.

- Ти найкращий татусь у світі, - дзвінким голосом промовила Квітка.

- Я радий, що тобі сподобався подарунок, сонечко – посміхнувся я.

Посидівши ще декілька хвилин, я відвів донечку назад до няньки, яка вже збирала дітей на денний сон. Вона мене насварила за те, що зіпсував апетит доньці солодким перед обідом. Я лиш посміхнувся й хотів відповісти їй, як відчув вібрацію мобільника в своїй правій кишені.

- Любомире де ти? – промовив Андрій, - в нас зустріч на 12 годину з представника «Солодкої мрій!» Ти забув? Звичайно забув! Шуруй бігом на зустріч.

- Скоро буду – збив дзвінок

Андрій був моїм замісником й найкращим другом. Тільки за нього, моя компанія… Компанія батька плаває в океані бізнесу. Він молодший за мене на років 9. Познайомились з ним, коли я з Марією відпочивали на гірськолижному курорті в Швейцарських Альпах. Андрій справжній зірвиголова, відчайдушній скейбордист. Але він на кого можна покластися й не боятись про підлу зраду.Коли я положив мобільника у ліву кишеню, я згадав про цукерку яка лежала там.

Любомир згадав слова продавця: «Нехай збудуться ваша мрія пане». Чоловік не вірив у надприродне чи магію, проте непереборне бажання з’їсти цукерку й повірити про те, що це може бути розв’язком проблем зламало його скептизм. Незвичайний смак віддала цукерка смаковим рецепторам. Відчуття ніби скоштував саме життя, напився з колодязя прозріння. Тривало це лиш коротку мить людського життя.

Любомир нажав кнопку ліфта на 13 поверх. Найбільше на світі він не хотів на цю зустріч. «Зажерливі нуби, - подумав я». З кожним поверхом його відраза росла мов повінь, яка затоплює гріховну землю людського життя. Дзинь! 13 поверх чекав на Любомира. Повільним кроком наближався до дверей зали засідання. Ось вже й вони, так небезпечно близько.

Я відчував ніби стою на полі зараженим радіаційними відходами. Ноги налились цементом й не хотіли слухатись мене. Можливо я сам не хотів слухатись свого тіла. Ховався у темних закутах своєї свідомості подалі від вітру небажаних змін.

Любомир вхопився за ручку й хотів вже відкрити двері, як раптом в нього заболіло серце. Він скривився від болі й взявся за коліна. Кисень став для нього мов скловата, котра впивалась в плоть ротової порожнини, роздирала до багряної крові.