Слава ЗСУ!

Я втратив стійкість і впав на стіну спускаючись повільно на підлогу. Відчував як серце билось в клітці зроблене кістлявими пальцями аритмії. Не розумів події, яка трапилась зі мною. В серці кольнуло і в очах потемніло.

Любомир втратив свідомість. В нього ніколи не було проблеми із серцем, не зважаючи на те, що він був затятим курцем. Морок обійняв його свідомість й відгороджував від реального світу. Він гадав – це смерть. Але де славнозвісний тунель? Проте почув знайомий голос: «Любий нам час вставати, - промовила Марія, цілуючи його вуста».

Розділ II

Три місяці Марія живе у своєї матері на околицях міста Вітряне в невеличкому котеджі. Будиночок неньки потопає в яблучному саду, який хвилями накочується на дім й розбивається осінньою прохолодою. Неподалік знаходиться неглибока прозора річка багата на рибу. А по той берег від саду розкинувся старезний ліс. У місцевих ходить легенда про дівчину, яка повісилась на дубі через нещасне кохання. Кажуть ніби й досі на гілці можна побачити мотузку на якій обірвалось її життя. Та це лише історія, жахастик на ніч для дітей, котрі не хочуть спати, а прагнуть чогось таємничого й невідомого для людського ока.

Того вечора Марія сотий раз розказувала цю історію донечці сидячи в зручному кріслі біля каміна. Квітка лежала на шерстяному килиму підперши голову руками й із захоплення слухала. ЇЇ очі були широко відкриті в очікуванні найцікавішого моменту в історії. Світло від вогню пригало зайчиками по ніжному обличчю на якому грало дитинство. Волосся дівчинки падало світлими хвилями розсипаючись неслухняними локонами.

- І кажуть досі можна побачити мотузку на якій обірвалося життя бідолашної дівчини. БУ! – Марія крикнула й вхопила дівчинку й почала лоскотати.

На всю кімнату розлився дитячий сміх. Квітка сміялась і пручалася намагаючись вибратись з материних обіймів.

- Ти стала такою дорослою, моє карапузиня, - промовила мати садячи дочку на коліна. – Вже скоро підеш в перший клас

- Не можу дочекатись. - Промовила дівчинка. – Матусю, а тато приїду до нас?

Дитяче личко стало сумним, а очі набралися слізьми.

За її сльози вогонь ненависті спалахнув з новою силою в грудях матері. Його язики обпалювали їй душу. Три місяці серце стогне від зради. Три місяця від того дня, який зруйнував подружнє життя.

Дерева горіли від різноманіття фарб, запалю чи саме місто. Я йшла осінніми вулицями Вітряного дивлячись на кудлаті хмари. Скупе світло рвало їх на шматки падаючи метеоритами на вологу землю. Жовтневий вітер здавалось заплутав свої довгі свої довгі коси в гіллі дерев. Намагаючись витягти колихав легенько крони дерев. Проте в нього нічого не вийшло і від розпачу заплакав дрібним дощем.

Мій зелено-якскравий зонтик контрастував з навколишнім світом, ніби кричав: «В мені частка літа» Небесна вода глухо тарабоніла по ньому й маленькими струйками стікала униз. До дитсадка Квітки залишалось зовсім небагато, а час дозволяв мені вдосталь насолодитись останнім теплом в йьому році. Тому легкими кроками йшла по донечку. Мені стало сумно за тих кого зустрічала на вулиці. Люди поспішали у своїх земних справах й не звертають на красу осені. Розтоптують брудними підошвами маленькі озерця (я завжди казала так на калюжки) в яких віддзеркалювалось по літньому блакитне небо. Ось в таких роздумах про вічне й земне, пройшла цілий квартал. Вуха зловили приємну мелодію, котра долітала до мене від морозивного кіоску. В моїй голові із дверей пам’яті вилетіли згадки про вершкове морозиво полите полуничним джемом. Ноги самі понесли мене до продавця, який посміхнувся побачивши мене.