Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Шукач-Стрілець. Темна вежа

— У вас є сіль?

У маленькій глиняній сільничці, яку вона дістала з-під шинкваса, сіль узялася грудками, тому стрільцеві довелося розминати їх пальцями.

— А хліб?

— Нема хліба.

Він знав, що вона бреше, але також знав причину і не став наполягати. Голомозий витріщався на нього синюшними очима, то стискаючи, то розтискаючи кулаки на скіпковій, подовбаній поверхні столу. Ніздрі поволі роздувалися й опадали, втягуючи аромат м'яса. Врешті-решт, за це не треба було платити.

Стрілець почав спокійно їсти, не смакуючи: просто краяв м'ясо на шматки і швидко вкидав його виделкою до рота, намагаючись не думати про те, як виглядала корова, з якої це м'ясо зрізали. Породиста худоба, сказала вона. Авжеж! А свині, мабуть, танцювали комалу в світлі місяця Мандрівного Торгівця.

Він уже майже доїв і збирався замовити ще пива та скрутити цигарку, коли на його плече лягла чиясь рука.

Зненацька він відчув, що в кімнаті знову стало тихо, а в атмосфері з'явилася напруженість. Повернувшись, він втупився в обличчя чоловіка, який спав біля дверей, коли зайшов до зали. То було жахливе обличчя. Запах чортового зілля породжував сморідні міазми, очиська були страхітливими — широко розплющені, люті очі людини, яка дивиться, але не бачить, погляд, завжди звернений усередину, в сірий притон розгнузданих, неконтрольованих марень, що беруть початок у смердючих болотах підсвідомості.

Жінка за шинквасом тихо застогнала.

Потріскані губи вивернулися, наче їх звела судома, піднялися, оголюючи вкриті зеленим нальотом, замшілі зуби, і стрілець подумав: «Він навіть не курить це зілля. Він його жує. Справді жує».

І наступна думка: «Це мертвий чоловік. Він, очевидно, помер рік тому».

І чергова думка: «Це зробив чоловік у чорному».

Вони пильно споглядали один одного, стрілець і чоловік, що переступив межу божевілля.

Він заговорив, і стрілець, ошелешений, не ймучи віри, почув, що до нього звертаються Високою Мовою Ґілеада.

— Стрілець-сей, подаруй золотий. Лише один золотий. Для прикраси.

Висока Мова. Якусь мить його розум відмовлявся у це вірити. Роками — Боже! — століттями, тисячоліттями ніхто нею не розмовляв, Висркої Мови вже не було, він останній, останній стрілець. Усі інші були…

У німому заціпенінні він поліз до нагрудної кишені і дістав золотий. Порепана, вкрита струпами рука з омертвілою шкірою вхопила його, ніжно затисла між пальцями і піднесла угору, щоб краще роздивитися у маслянистому світлі гасових ламп. Монета засяяла. Її барвисте сяйво було пишним і витонченим — золотистим, рудуватим, криваво-червоним.

— Ох-х-х… — Нерозбірливий звук, що мусив означати втіху. Старий невпевнено розвернувся і почав просуватися до свого столика, тримаючи монету на рівні очей, повертаючи її в різні боки й пускаючи нею зайчики.

Зала швидко спорожніла, салунні двері шалено хиталися туди й назад. Піаніст різко опустив кришку на піаніно (вона впала зі звуком «бам») і поспішив слідом за іншими, долаючи відстань до дверей довжелезними кроками персонажа комічної опери.

— Шебе! — заверещала йому навздогін жінка. В її голосі дивовижно поєднувалися страх і злість. — Шебе, повернися, а щоб тебе! — Невже стрілець уже десь чув це ім'я? Принаймні, так йому здалося, але часу розмірковувати над цим чи повертатися подумки в минуле не було.

Тим часом старий добрів до свого столика. Він крутонув монетку на подовбаній дерев'яній стільниці, очі живого мерця з бездумним захопленням спостерігали за її рухом. Ось він крутнув золотий удруге, потім втретє, і його повіки безсило впали. Четвертий раз — і голова опустилася на стільницю, перш ніж монета зупинилася.

— Маєш, — тихо й розлючено сказала жінка. — Ти розігнав мені всіх відвідувачів. Задоволений тепер?

— Вони повернуться, — відповів стрілець.

— Сьогодні — ні, це вже точно.

— Хто він такий? — Стрілець жестом показав на травоїдника.

— Пішов ти в сраку. _Сей._

— Мені потрібно це знати, — терпляче мовив стрілець. — Він…

— Якось дивно він із тобою розмовляв, — сказала вона. — Норт ніколи в житті так не говорив.

— Я шукаю чоловіка. Мабуть, ви його знаєте.

Вона незмигно дивилася на нього, потроху втихомирюючи свій гнів. На зміну йому прийшла задума, а потім очі спалахнули і зволожилися (цей погляд стрілець вже бачив раніше). Перехняблена будівля поринула в свої думки. Десь далеко гучно гавкав собака. Стрілець чекав. Жінка зрозуміла, що він все знає, і спалах потьмянів, перейшов у розпуку, німу потребу, в якої не було язика.

— Гадаю, мою ціну ти знаєш, — сказала вона. — У мене сверблячка, якій я раніше давала раду, а зараз не можу.

Попередня
-= 14 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

Buriakvova 29.01.2015

Де 2 частина


Додати коментар