Слава ЗСУ!

Він не зводив з неї очей. У темряві шраму не було видно. Її тіло було досить худорлявим, тому його форми досі не обвисли, навіть незважаючи на пустелю, шорсткий пісок і важку одноманітну роботу. Колись вона була гарненька, ба навіть вродлива. Хоча це не мало ніякого значення. Навіть якби в безплідній пітьмі її лона відклали личинки могильні черви. Так написано на роду. Десь чиясь рука занесла все це в книгу _ка._

Вона затулила обличчя руками, і виявилося, що резерви її душі ще не вичерпалися і їх достатньо для того, щоби розплакатися.

— Не дивися на мене! Не треба на мене так погано дивитися.

— Вибач, — сказав стрілець. — Я не мав на увазі нічого поганого.

— Ніхто з вас ніколи не має! — викрикнула вона йому в обличчя.

— Замкни шинок і згаси світло.

Вона досі схлипувала, затулившись руками. Його тішило, що вона тримає руки біля обличчя. Не через шрам, а тому, що так вона знову виглядала як молода (хай навіть не цнотлива) дівчина. Англійська булавка, якою була пришпилена поворозка її сукні, блищала у єлейному світлі.

— Він може щось украсти? Якщо так, то я його викину за двері.

— Ні, — прошепотіла вона. — Норт не злодій.

— Тоді згаси світло.

Руки від обличчя вона прибрала тільки тоді, коли опинилася у стрільця за спиною і одну по одній гасила лампи, повертаючи гніт і задуваючи полум'я, потім взяла його руку в темряві, і він відчув її тепло. Вона повела його нагору. Там не було світла, і можна було не ховаючись кохатися.

VI

Скрутивши у пітьмі цигарки, він запалив їх і простягнув одну з них їй. Кімната напахтилася її парфумами — зворушливим ароматом свіжого бузку. Але дух пустелі домінував. Він зрозумів, що боїться пустелі, яка стелеться попереду.

— Його ім'я Норт, — сказала вона. Різкі нотки з голосу не зникли. — Просто Норт. Він помер.

Стрілець чекав.

— Його торкнулася рука Бога.

— Я ніколи Його не бачив, — відказав стрілець.

— Він був тут з незапам'ятних часів — ну, Норт, а не Бог. — Вона нервово розсміялася у темряві. — Якийсь час вивозив лайно. Потім почав пити. Нюхати траву. Потім курити її. Діти ходили за ним зграйками і цькували його псами. Він носив старі зелені штани, від них дуже тхнуло. Розумієш?

— Так.

— Він почав жувати її. Наприкінці вже просто сидів там і нічого не їв. Може, йому ввижалося, що він король. Діти — його блазні, а собаки — принци.

— Так.

— Він помер просто перед дверима цього шинку, — розповідала далі вона. — Пришкандибав, цокаючи підборами по дошках тротуару, — його чоботи не зношувалися, то були солдатські чоботи, він знайшов їх на старій залізничній станції, — а за ним вервечкою тяглися діти й собаки. У нього був такий вигляд, наче кілька старих дротяних вішалок для одягу переплелися між собою. У його очах горів пекельний вогонь, а він тільки шкірив зуби… діти вирізають такі усмішки на гострокоренях і гарбузах напередодні свята Жнив. Від нього тхнуло брудом, гноєм і травою. Патьоки слини стікали з кутиків рота, як зелена кров. По-моєму, він хотів зайти й послухати, як Шеб грає на піаніно. І просто на порозі став і задрав голову. Я його бачила, і чомусь мені здалося, що він чує звуки коліс диліжанса, хоча за розкладом його не мало бути. А тоді його знудило, і блювота була чорна, змішана з кров'ю, цілою калюжею крові. Блювота лилася крізь той вищир, як вода з каналізації — в решітку. Сморід стояв такий, що очамріти можна. Він підняв руки і просто перекинувся. От і все. Здох у власному блювотинні, шкірячи зуби.

— Нічогенька історія.

— О, так, спасибі, сей. Це місце таке класне.

Вона тремтіла. Надворі, не перестаючи, завивав буревій, і бахкання дверей на вітрі долинало десь здалеку, наче звук, почутий крізь сон. У стінах шкряботіли миші. Стрілець тут же подумав, що це, мабуть, єдиний заклад у містечку, достатньо заможний, аби прогодувати мишей. Він поклав руку на живіт жінці, і вона сіпнулася від несподіванки, але потім розслабилася.

— Чоловік у чорному, — нагадав він.

— Тобі неодмінно треба взяти своє, га? Не міг просто трахнути мене і заснути.

— Я мушу взяти своє.

— Гаразд. Я тобі розповім. — Ухопивши його руку обома долонями, вона почала свою оповідь.

VII

Він з'явився надвечір того дня, коли помер Норт. Вітер розійшовся не на жарт: змітав верхній шар ґрунту, люто жбурлявся шматками гравію і вирваними з коренем стеблами кукурудзи. Джубал Кенерлі замкнув стайню, інші нечисленні крамарі наглухо зачинили віконниці й закріпили їх дошками. Небо було кольору жовтавого давнього сиру, і хмари по ньому летіли так швидко, наче стрімголов тікали від чогось жаского, що побачили у просторах пустелі, які проминули зовсім недавно.