Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Шукач-Стрілець. Темна вежа

До дверей перехнябленої старезної хижі було прибите величезне дерев'яне розп'яття. Стрілець постукав і став чекати. У відповідь — ні звуку. Постукав ще раз. І знову ніякої відповіді. Трохи відійшовши назад, він одним ударом правої ноги так сильно штовхнув двері, аж відлетів маленький засув із внутрішнього боку. Двері з розгону грюкнули об стіну, подекуди обшиту дошками, і в усі боки з ляку порснули щури. У передпокої в гігантському кріслі-качалці з «залізного» дерева сиділа Сильвія Пітстон і спокійно дивилася на нього своїми величезними темними очима. Грозові спалахи відбивалися на її щоках мінливими напівтонами. На ній була шаль. Крісло-качалка тихенько порипувало.

Вони дивилися одне на одного, не відводячи поглядів, протягом довгої миті — моменту поза часом.

— Ти ніколи його не наздоженеш, — сказала вона. — Бо йдеш неправедним шляхом.

— Він був у тебе, — мовив стрілець.

— І в моєму ліжку теж. Він говорив до мене Мовою. Високою Мовою. Він…

— Він трахав тебе. У прямому й переносному значеннях цього слова.

Вона й оком не змигнула.

— Ти простуєш шляхом зла, стрільцю. Ти потопаєш у мороці. Того вечора ти теж стояв у тіні храму. Невже ти думав, що я тебе не помічу?

— Навіщо він зцілив травоїдника?

— Він янгол Господень. Так він сказав.

— Сподіваюся, він посміхався, промовляючи ці слова.

Вона, немов дика тварина, мимоволі вишкірила зуби.

— Він сказав мені, що ти з'явишся слідом за ним. І пояснив, що я маю робити. Ти Антихрист — ось що він сказав.

Стрілець заперечно похитав головою.

— Такого він не казав.

Вона ледь-ледь всміхнулася.

— Він казав, ти захочеш зі мною переспати. Це правда?

— А ти коли-небудь зустрічала чоловіка, який не хотів би з тобою переспати?

— Моя плоть коштуватиме тобі життя, стрільцю. Він запліднив мене. Це не його дитя, а великого царя. Якщо ти оволодієш мною силоміць… — Думку довершила лінива посмішка. Водночас жінка поколивала своїми величезними, колосальними стегнами, і вони розляглися під одягом, як дві бездоганні мармурові брили. Ефект був карколомний.

Він опустив руки на рукоятки револьверів.

— В тобі, жінко, сидить біс, а не цар. Але не бійся. Зараз я його вижену.

Реакція була миттєвою. Вона втиснулася у спинку крісла, а на обличчі промайнув вираз зацькованої ласиці.

— Не чіпай мене! Не підходь! Ти не насмілишся торкнутися Нареченої Господа!

— Поб'ємося об заклад? — спитав стрілець і зробив крок до неї. — Як сказав картяр, виклавши на стіл жменю кубків і жезлів, гляньте, як я це роблю.

Плоть на гігантському скелеті заходила ходором. Обличчя стало подібним до карикатурної маски жаху, і вона рвучко спрямувала на нього пальці, складені знаком Ока.

— Пустеля, — мовив стрілець. — Що за пустелею?

— Ти ніколи його не наздоженеш! Ніколи! Ніколи! Ти згориш! Так він сказав!

— Я впіймаю його, — відповів стрілець. — Ми обидва це знаємо. Що за пустелею?

— Не скажу!

— Відповідай!

— Hi!

Він метнувся вперед, став навколішки і вхопив її за стегна. Її ноги стислися, як лещата. Жінка почала якось дивно, хтиво дихати.

— Тоді я вижену біса, — сказав стрілець.

— _Ні…_

Він із силою розвів їй ноги й дістав із кобури револьвер.

— Ні! Ні! Ні! — Дихання виривалося з неї короткими несамовитими схлипами.

— Відповідай мені.

Вона розгойдувалася у кріслі так сильно, що аж підлога здригалася. З вуст жінки злітали молитви і перекручені уривки Писання.

Він всадив дуло револьвера їй між ніг. Швидше відчував, ніж чув, як її легені з переляку втягують вітер. Жінка кулаками колошматила його по голові, ногами барабанила по підлозі. І водночас її гігантське тіло палко жадало, намагалося засмоктати в своє лоно зазіхача-звабника. Тільки синякове штормове небо мовчки спостерігало за ними ззовні.

Вона щось викрикнула — нерозбірливо і на високій ноті.

— Що?

— _Гори!_

— Що гори?

— Він зробить привал… з того боку… Господи Ісусе… щоб відновити силу. Мед-м-медитація, розумієш? О… я… я…

Гора плоті зненацька напружилася й подалася вперед та вгору, але він був обережний і не допустив, щоби її потаємна плоть торкнулася його.

А потім вона якось обм'якла, стала меншою і розплакалася, поклавши руки на коліна.

— Так, — сказав він, підводячись. — Демону ми догодили, еге ж?

— Забирайся звідси! Ти вбив дитя багряного царя. Але ти поплатишся. Б'юся об заклад на свій годинник. А тепер вимітайся звідси. Геть з очей!

Біля дверей він зупинився і озирнувся.

— Ніякої дитини, — кинув він коротко. — Ні янгола, ні принца, ні дідька.

Попередня
-= 26 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

Buriakvova 29.01.2015

Де 2 частина


Додати коментар