Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Шукач-Стрілець. Темна вежа

— Хто був із тобою, коли ти грішив? — спитала вона, дивлячись йому просто у вічі. Її погляд був досить глибокий, ніжний і холодний, щоби здобути перемогу.

— Лу… Лукавий.

— Ім'я якому?

— Ім'я якому Сатана. — Напівшепіт зі шморганням.

— Ти зречешся?

— Так! Так! О Ісусе, Спасителю мій! — пристрасно заговорив він.

Вона струснула голову свого парафіянина, а він втупився у неї бездумним ясним поглядом фанатика.

— Якби він зайшов у ті двері… — Вона посварила пальцем у бік темного вестибюля, де стояв стрілець, — ти б міг зректися, дивлячись йому в обличчя?

— Клянуся іменем матері!

— Ти віриш у вічну любов Ісуса?

Він почав рюмсати.

— Гадом буду, якщо не вірю…

— Він прощає тебе за це, Джонсоне.

— Хвала Господу, — сказав Джонсон, все ще схлипуючи.

— Я знаю, що він прощає тебе, так само напевно, як і те, що після Армагеддону він вижене тих, хто не розкаявся, із храмів своїх у вогненну геєну за краєм світу.

— _Хвала_Господу,_ — урочисто промовили знеможені парафіяни, що вже знесилилися плакати.

— А ще я знаю, що Лукавий, цей Сатана, цей володар мух і гадів буде повалений і розтоптаний… ти розтопчеш його, Джонсоне, коли він постане перед тобою?

— Так! Хвала Господу! — ридав Джонсон. — Обидвома ногами!

— Брати й сестри мої, ви розтопчете його, коли він постане перед вами?

— _Та-а-ак. —_Задоволено.

— Коли завтра побачите, як він простує Головною вулицею?

— Хвала Господові…

Стрілець непомітно вислизнув за двері і попрямував до міста. Повітря було насичене запахом пустелі. Майже час іти.

Майже.

XIII

Знову в ліжку.

— Вона не прийме тебе, — сказала Еллі голосом, у якому бриніли нотки страху. — Вона взагалі нікого не приймає. Виходить тільки у неділю ввечері, щоб допомогти кожному звільнитися від диявола.

— Давно вона тут?

— Дванадцять років. А може, всього лише два. Час — дивна штука, мабуть, тобі це відомо. Давай змінимо тему.

— Звідки вона з'явилася? З якого боку прийшла?

— Не знаю. — Бреше.

— Еллі!

— _Я_не_знаю!_

— Еллі!

— Ну годі! Годі! Вона прийшла з того боку, де поселяни. З пустелі.

— Я так і думав. — Йому трохи відлягло від серця. Інакше кажучи, з південного сходу. Тією дорогою, якою йшов він сам. Тією, яку він часом навіть бачив у небі. І він припускав, що місце, з якого прийшла проповідниця, лежало значно далі, ніж хижки поселян чи навіть сама пустеля. Як їй вдалося забрести так далеко? Користуючись якоюсь старезною машиною, яка і досі була на ходу? Може, поїздом? — Де вона мешкає?

Її голос знизився майже до шепоту.

— Якщо я тобі скажу, ти кохатимешся зі мною?

— Я кохатимуся з тобою в будь-якому разі. Але я хочу знати.

Еллі зітхнула. Це був знайомий ревнивий тон, змучений, жовтий, наче шелест сторінок, які перегортають.

— У неї будинок на пагорбі позаду церкви. Просто хижка. Це там… жив справжній священик, поки не поїхав. Цього досить? Задоволений?

— Ні. Поки що ні, — сказав він і навалився на неї.

XIV

Він знав, що настав останній день перед розставанням з Еллі.

Небесне склепіння нагадувало гидку пожмакану сутану, химерно облиту зверху багрянцем зорі. Еллі ходила, немов у воду опущена: запалювала лампи, перегортала кукурудзяні оладки, що шкварчали на сковорідці. Після того, як вона розповіла стрільцеві все, що йому потрібно було знати, він кохався з нею дуже пристрасно, і вона віддавалася пристрасніше, ніж будь-коли раніше, і віддавалася з відчаєм через наближення світанку, з невичерпною енергією шістнадцятирічної. Але цього ранку її обличчя було блідим — перед черговою менопаузою.

Сніданок подала мовчки. Він їв швидко, поспіхом пережовував і ковтав, запиваючи кожен шматок гарячою кавою. Еллі підійшла до дверей бару і зосереджено спозирала на ранок з мовчазними армадами хмар, що повільно пливли по небу.

— Наближається суховій.

— Мене це анітрохи не дивує.

— А тебе взагалі що-небудь дивує? — іронічно спитала вона і, повернувшись, побачила, як він бере капелюха. Нап'явши його на голову, стрілець пішов до виходу, зачепивши її, коли проходив повз.

— Іноді, — сказав він. Після того йому судилося побачити її живою лише один раз.

XV

Коли він підійшов до хатини Сильвії Пітстон, вітер зовсім ущух, і весь світ наче зачаївся в очікуванні. Стрілець досить довго перебував у пустельному краї, тож знав, що чим довше затишшя, тим страшніше лютуватиме буря, коли вона врешті-решт розіграється. Над усім розтікалося химерне, рівномірно розсіяне світло.

Попередня
-= 25 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 29.01.2015

Де 2 частина


Додати коментар