Слава ЗСУ!

— Тиждень? Два? Три?

Хлопчик розгублено поглянув на нього.

— Так.

— Що так?

— Тиждень. Чи два. — Він відвів погляд і ледь помітно зашарівся. — Відтоді я тричі ходив у туалет по-великому. Тільки так я тепер вимірюю час. Він навіть не пив воду. Я подумав, що він може бути примарою священика, ніби в тому кіно про Зорро, яке я колись бачив, тільки там Зорро розібрався, що ніякий він не священик, і не привид, от. Він був банкіром, якому заманулося привласнити землю, бо там було золото. Мене місіс Шоу водила на це кіно. У Таймс-сквер.

Для стрільця все це було незрозумілим, тож він просто промовчав.

— Мені було страшно, — вів далі хлопчик. — Я боявся майже весь час. — Його обличчя ледь помітно вібрувало, як кришталь, що от-от дасть тріщину від звуку критично високої ноти. — Він навіть багаття не розкладав. Просто сидів там. Не знаю, спав він чи ні…

Як близько! Ще ніколи він не підходив так близько, о боги! Незважаючи на майже повне зневоднення організму, його долоні ледь змокріли. Вкрилися липким потом.

— Тут є трохи в'яленого м'яса, — запропонував хлопчик.

— Гаразд, — ствердно кивнув стрілець. — Добре.

Хлопчик підвівся, щоб принести м'ясо. Колінні суглоби тихенько хруснули. Він мав струнку фігуру. Пустеля ще не виснажила його до кінця. Руки були тоненькими, але шкіра, хоча й засмагла, не заскорузла й не потріскалася. «У ньому надзвичайно багато енергії, — подумав стрілець. — А ще пісок у голові, бо інакше він би дістав одного з моїх револьверів і пристрелив мене на місці».

А можливо, таке просто не спало хлопчикові на думку.

Стрілець знову відпив із бляшанки. «Пісок у нього в голові чи щось інше, але він не з цих країв».

Джейк повернувся зі жменькою шматочків в'яленого м'яса, що лежали на вибіленій сонцем дошці для нарізання хліба. M'ясо було жорстким, жилавим і таким солоним, що роз'ятрені ранки довкола рота стрільця сильно защеміли. Він їв і запивав їжу водою, аж поки не наситився, а потім вдоволено прихилився спиною до стіни. Хлопчик з'їв зовсім трохи, з дивною вишуканістю перебираючи довгі темні смужки м'яса.

Стрілець зосереджено роздивлявся його, і малий відповів йому не менш відвертим поглядом.

— Звідки ти, Джейку? — врешті озвався він.

— І гадки не маю. — Хлопчик спохмурнів. — Хоча раніше знав. Одразу ж після своєї появи тут. Усі події розпливаються, як поганий сон, який важко пригадати, коли прокинешся. Мені часто сняться кошмари. Місіс Шоу завжди казала, що це я забагато дивлюся фільмів жахів на одинадцятому каналі.

— Що таке канал? — У стрільцевій голові майнула божевільна думка. — Це ніби промінь?

— Ні, це телебачення.

— Що таке телебачення?

— Я… — Хлопчик торкнувся рукою чола. — Живі картинки.

— Тебе хтось сюди привіз? Та місіс Шоу?

— Ні, — відповів малий. — Я просто _був_тут.

— І хто ж ця місіс Шоу?

— Не знаю.

— Чому вона називала тебе Бамою?

— Не пригадую.

— Ти верзеш казна-що, — категорично заявив стрілець.

І тут він побачив, що хлопчик от-от розплачеться.

— Це не моя провина. Я просто тут опинився. Якби ви спитали мене про телебачення й канали вчора, я б точно все згадав! А завтра, може, навіть забуду, що мене звуть Джейком — якщо ви мені не скажете, а ви ж тут не залишитеся, правда? Ви підете, а я помру з голоду, бо ви з'їли майже всі мої харчі! Я не хотів тут опинятися. Мені не подобається це місце. Тут моторошно.

— Не треба так себе жаліти. Обходься тим, що є.

— Я не хотів тут опинятися, — спантеличено й водночас із викликом повторив хлопчик.

Стрілець з'їв іще шматочок м'яса, але, перш ніж проковтнути, довго жував його, поки не висмоктав усю сіль. Якимось чином хлопчика теж втягнули в цю гру, і стрілець був певний того, що малий каже правду — він не просив його сюди переносити. А це вже нікуди не годиться. Сам стрілець… _він_того хотів. Але аж ніяк не бажав, щоб гра стала настільки брудною. Він не хотів піднімати зброю на мешканців міста Талл і зовсім не хотів убивати Еллі, Еллі з її навдивовижу гарним обличчям, на якому закарбувався відбиток таємниці, що її вона пізнала наприкінці, скориставшись тим словом «дев'ятнадцять» як ключем до замка. Не хотів обирати між обов'язком і справжнім убивством. Нечесно втягувати у виставу ні в чому не винних глядачів і примушувати їх стояти на чужій сцені і виголошувати рядки, яких вони не розуміють. «Еллі, — подумав він. — Еллі принаймні належала до цього світу, по-своєму була його частиною, хоч і в полоні ілюзій. Але цей хлопчик… цей триклятий малий…»

— Розкажи все, що пам'ятаєш, — наказав він Джейкові.