Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Шукач-Стрілець. Темна вежа

Після цього натовп швидко розбрівся в різні боки, і за сорок хвилин не залишилося нікого, крім двох хлопчаків, які сиділи на невеличкому узвишші. Чуючи нову здобич, на поле вже зліталися птахи. Один крук по-свійськи опустився на плече покійника і почав тицяти клювом у блискучу сережку в формі кільця, яку Гекс завжди носив у правому вусі.

— Це ніби не він, він зовсім на себе не схожий, — сказав Катберт.

— Та ні, схожий, — впевнено заперечив йому Роланд, коли вони наближалися до шибениці з хлібом у руках. Катберт розгубився.

Під перекладиною вони стали й подивилися на скоцюрблений труп, що погойдувався. А Катберт зухвало простягнув руку і торкнувся волохатої щиколотки. Тіло перекрутилося навколо своєї осі й знову повторило рух маятника.

Потім вони швидко розламали хліб і розкидали великі крихти під ногами повішеного. А коли вже від'їжджали верхи, Роланд озирнувся — лише один раз. Поле рясніло птахами, їх були тисячі. І нарешті він збагнув, що хліб має лише символічне значення.

— Оце так видовище, — зненацька озвався Катберт. — Це… я… мені сподобалося. Правда, сподобалося.

Роланда це зізнання не шокувало, хоча сам він від цього видовища був далеко не в захваті. Але, схоже, зрозумів, що мав на увазі Берт. І, можливо, кар'єра дипломата його омине, попри всі його дотепи й невимушеність у розмові.

— Не знаю чому, — відповів він, — але це було щось. Тут жодних сумнівів бути не може.

Минуло п'ять років, і країна підкорилася доброму чоловікові, але на той час Роланд уже був стрільцем, його батько лежав у могилі, мати загинула від руки власного сина… а світ зрушив з місця.

І потяглися довгі роки безкінечних мандрів.

XIII

— Глянь-но! — сказав Джейк, показуючи на щось угорі.

Стрілець підвів голову, і тут же озвалося праве стегно — відчувши гострий біль, він скривився. Вже два дні минуло відтоді, як вони ступили на землю передгір'я, і хоча бурдюки вже майже спорожніли, тепер це не мало ніякого значення. Невдовзі у їхньому розпорядженні буде море води — пий донесхочу.

Він подивився в напрямі, куди показував Джейків палець, — повз зелену гірську рівнину й голі осяйні скелі та вузькі міжгір'я над нею… вгору, на саму засніжену вершину.

Далеко-далеко вгорі виднілася ледь помітна крихітна цятка. Це могла бути одна з тих порошинок, які в сонячному промінні завжди бігають перед очима (тільки ця була нерухомою), і стрілець зрозумів, що це чоловік у чорному, який надзвичайно спритно піднімається схилом, малесенька мошка на широченній гранітній стіні.

— Це він? — спитав Джейк.

Стрілець дивився на позбавлену індивідуальності цятку, що десь там, далеко, виконувала свої акробатичні трюки, і його гнітило передчуття якогось лиха.

— Так, Джейку, то він.

— Як думаєш, ми наздоженемо його?

— З цього боку — ні. Лише з того боку. І тільки якщо не марнуватимемо тут часу на базікання.

— Гори такі високі! — сказав Джейк. — А що там, з того боку?

— Не знаю. Навряд чи хто-небудь взагалі знає. Колись, може, й знали. Ходімо, хлопчику.

Вони знову почали сходження. Під ногами осипалися дрібні камінці, пісок струменів униз, до пустелі, що розляглася в них за спинами, наче пласке гаряче деко без кінця й краю. Над головами в них, високо вгорі, чоловік у чорному невпинно піднімався вище й вище. Озирався він чи ні — зрозуміти було годі. Здавалося, він перестрибує через неймовірні провалля, видирається на прямовисні схили. Раз чи двічі він зникав із поля зору, але потім знову виринав, аж поки фіолетова завіса сутінок не сховала його від їхніх поглядів. Тоді вони розбили на ніч табір. Хлопчик майже не говорив, і стрілець подумав, а чи не знає Джейк про те, що сам він уже інтуїтивно відчув. Йому згадалося обличчя Катберта: розпашіле, розгублене, схвильоване. Згадався хліб. Птахи. «Кінець завжди такий, — подумав він. — Знову й знову все закінчується саме так». Пошуки пригод і шляхи ведуть тебе далі й далі, але закінчуються вони в одному й тому самому місці — на землі, де скоюється вбивство.

Та, мабуть, є на світі один-єдиний виняток — дорога до Вежі. Там _ка_покаже своє істинне обличчя.

Хлопчик, якому судилося стати жертвою, невинне юне дитя, обличчя котрого освітлювало полум'я крихітного вогнища, від утоми не витримав і задрімав над своєю вечерею з бобів. Стрілець дбайливо вкрив його попоною, а сам згорнувся калачиком і заснув.

Розділ III

Оракул і гори

І

Хлопчик знайшов провидицю, і це мало не коштувало йому життя.

Уві сні стрілець відчув слабкий поштовх якогось глибинного інстинкту і прокинувся. Все навколо огортала непроглядна пітьма, що прийшла на зміну сутінкам. Саме в сутінки вони з Джейком досягли порослої травою та майже рівної ділянки — справжньої оази, яка розташовувалася над першим узвишшям розкиданого передгір'я. Навіть під час виснажливих сходжень, коли вони щосили видиралися на гору, змагаючись за кожен фут із безжалісним нищівним сонцем, було чутно, як там, зверху, в зелених вербових дібровах знадливо потирають ніжка об ніжку цвіркуни. Стрілець тримався спокійно, та й хлопчик принаймні зберігав видимість спокою на обличчі (і стрілець цим пишався). Але Джейкові не вдавалося приховати дикий вираз безбарвних очей, нерухомий, наче в коня, що чує воду і не поніс тільки тому, що його стримує туго натягнутий повід, гіпнотичне повеління вершника. Коня у такому стані, коли тільки взаєморозуміння (а не шпори) може стримати на місці. Стрілець і сам відчував, що від цвірчання йому паморочиться в голові, тож міг збагнути міру Джейкової спраги. Руки наче самі намацували тверді виступи, за які можна чіплятися, лізучи нагору, а коліна благали, щоби їх подряпали об гострі камінці, випрошували крихітних, прикрих, щемких порізів.

Попередня
-= 47 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

Buriakvova 29.01.2015

Де 2 частина


Додати коментар