Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Шукач-Стрілець. Темна вежа

— Сьогодні переночуємо тут, а завтра почнемо підніматися на гору. Трохи пізніше я піду на полювання, раптом пощастить Щось підстрелити на вечерю? Ми мусимо запастися силами. А зараз мені треба поспати. Згода?

— Звичайно. Вирубайся.

— Я тебе не розумію.

— Спи собі скільки завгодно.

— А, он ти про що. — Стрілець кивнув і ліг на спину. «Вирубаюся, — подумав він. — Вирубаю. Себе».

Коли він прокинувся, на маленькій порослій травою галявині вже лежали довгі тіні.

— Розклади багаття, — попросив він Джейка, кинувши йому свої кремінь і кресало. — Вмієш ними користуватися?

— Так. Зараз спробую.

Стрілець попрямував до вербових хащ і раптом, зачувши голос хлопчика, зупинився. Мов укопаний.

— Іскро в пітьмі, а мій владика де? — бурмотів хлопчик, і Ро-ланд чув різке чиркання _(чик!_чик!_чик!)_кресала об кремінь. Наче якась маленька механічна пташка скрикувала. — Себе я зраджу? Чи залишусь собою? Вогонь нехай на землю табору прийде.

«Він підслухав це у мене, — подумав стрілець. Його ні на крихту не здивувало, що шкіра вкрилася сиротами, ще мить — і він затремтить, як мокрий собака. — Почув і повторює. Я навіть не пам'ятаю, коли казав ці слова. І я це зраджу. Ох, Роланде, ти зрадиш єдине, що лишилося в цьому понурому світі шляхетного? Зробиш це? Чи є цьому виправдання?»

_Це_всього_лише_слова._

_Так,_але_прадавні_слова._Сповнені_добра._

— Роланде? — покликав хлопчик. — Ти в порядку?

— Атож, — хрипло відповів стрілець, і ніздрі йому легенько залоскотав запах диму. — Ти розклав багаття.

— Так, — просто мовив малий, і Роландові не потрібно було обертатися, аби зрозуміти, що той посміхається.

Стрілець пішов ліворуч, цього разу не заглиблюючись у вербові хащі, а обходячи їх. У місці, де земля здіймалася вгору густо зарослим травою пагорбом, він відступив назад у тінь і зачаївся. До його вух долинало тихе потріскування вогню, що знову запалахкотів у таборі зусиллями Джейка. Стрілець посміхнувся.

Так він нерухомо простояв десять, п'ятнадцять, двадцять хвилин. Чекання не минуло марно: з'явилися три кролики, яких стрілець пристрелив, оббілував, вительбушив і приніс у табір. Над невисоким вогнем багаття вже закипала вода, дбайливо поставлена Джейком.

Стрілець задоволено кивнув.

— Ти добре попрацював.

Почервонівши від задоволення, Джейк мовчки простягнув йому кремінь і кресало.

Поки тушкувалося м'ясо, стрілець, користуючись з останніх променів денного світла, повернувся у вербові хащі. Біля першої ж заводі спинився і нарізав лози, що росла вздовж болотистого берега. Пізніше, коли догорять останні жаринки багаття і Джейк засне, він сплете з неї мотузки, і вони, можливо, стануться їм у нагоді. Проте інтуїція підказувала йому, що це сходження буде не надто важким. В усьому він відчував роботу _ка,_і його це вже навіть не дивувало.

Він пішов туди, де чекав на нього Джейк. Лоза стікала соком йому на руки.

Прокинувшись разом із сонцем, за півгодини вони вже були готові рушати в путь. Стрілець сподівався, що йому вдасться підстрелити ще одного кролика на заплаві, пасовиську цих тварин, але дорогоцінний час спливав, а кролики не показувалися. Залишки провіанту тепер були такими легкими, що їх, не напружуючись, міг нести Джейк. Хлопчик вочевидь змужнів.

Стрілець ніс бурдюки з водою, наповнені в одному з джерел. Три лозових мотузки він обв'язав навколо пояса. Кружало з каменів вони обійшли десятою дорогою (Роланд побоювався, що хлопчик знову відчує страх, але дарма: коли вони піднялися на кам'янистий схил і проходили над кругом, Джейк тільки окинув його побіжним поглядом і тут же зацікавився пташкою, що ширяла високо в небі, підхоплена вітром). Невдовзі дерева стали не такими високими, їхні крони втратили пишність. Стовбури були покрученими, а коріння наче змагалося із землею у виснажливій боротьбі за вологу.

— Тут усе таке древнє, — зажурено зітхнув Джейк, коли вони спинилися на привал. — Невже в цьому світі нема нічого молодого?

Стрілець посміхнувся і жартома підштовхнув хлопчину ліктем.

— Ти є, — сказав він.

На це Джейк відповів тільки ледь помітною посмішкою.

— Цікаво, вилазити на гору буде важко?

Стрілець глянув на нього з цікавістю.

— Гори високі. Гадаєш, сходження буде важким?

Джейк теж подивився на нього. Очі хлопчика були затуманені — питання спантеличувало.

— Ні.

І вони рушили далі.

VIII

Сонце підібралося до зеніту, трохи постояло у ньому (коли вони перетинали пустелю, полуденний апогей тривав значно довше), а потім покотилося далі, повернувши їм їхні тіні. Скелясті виступи стирчали з землі, нагадуючи бильця закопаних крісел. Куца трава стала в'ялою і пожовтіла. Коли врешті-решт на їхньому шляху постала глибока ущелина, схожа на димохід, їм довелося видряпуватися на короткий облізлий виступ скелі, щоби перейти розколину вгорі. У прадавньому граніті траплялися розломи, подібні до сходинок, тож, як вони обидва й передбачали, сходження — принаймні на початку — було легким. На верхівці крутого укосу завширшки чотири фути вони зупинилися й оглянулися на землю. Довкола нагір'їв обвивалася велетенська жовта лапа пустелі. Трохи далі, відступаючи тьмяними хвилями спекотного повітря, вона здавалася білим сліпучим щитом. Від думки, що ця пустеля мало не вбила його, стрілець відчув легке здивування. З того місця, де вони стояли, свіжого й прохолодного, пустеля виглядала справді вражаюче, але зовсім не смертоносно.

Попередня
-= 54 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

Buriakvova 29.01.2015

Де 2 частина


Додати коментар