Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Шукач-Стрілець. Темна вежа

Уявімо собі, що ти летів-летів і вилетів до краю Всесвіту. Думаєш, там стоїть паркан і висить знак «ТУПИК»? Ні. Можливо, там буде щось тверде й кругле, наче яйце, яким його бачить курча зсередини. І якщо тобі вдасться продовбати отвір у тій шкаралупі (чи знайти двері), уяви собі, яке потужне світло проллється крізь отвір на краю Всесвіту! А раптом, визирнувши, ти побачиш, що весь наш Усесвіт — лише частинка одного атома, який гойдається на травинці? Чи змусить це тебе замислитися над тим, що, спалюючи просту гілочку, ти пускаєш із димом вічність вічностей? Що існування — це не одна нескінченність, а незліченна кількість нескінченностей?

Можливо, ти бачив, яке місце наш Усесвіт посідає в порядку речей. Це місце атома на травинці, не більше. А раптом усе, що ми осягаємо розумом, від мікроскопічного віруса до далекої туманності Кінська Голова, міститься в одній травинці, котра проіснувала усього лише один сезон в якомусь іншому потоці часу? А якщо таку травинку зріжуть косою? Коли вона почне гинути, то чи не просотається гниль у наш Усесвіт і наші життя? Чи не почне все навколо жовкнути і засихати? Певно, це вже відбувається. Ми кажемо, що світ зрушив з місця. А насправді він просто почав засихати.

Подумай, стрільцю, які ми малі й жалюгідні перед лицем такого стану речей! Якщо Бог справді все бачить, невже Він стане перейматися тим, аби встановити справедливість серед якогось одного рою мошок, якщо цих роїв безліч? Невже Його око бачить, як падає горобець, якщо цей горобець менший за атом водню, що плаває сам по собі в глибинах простору? І коли Він справді все це бачить… то яка природа такого Бога? Де Він живе? Як можна жити за межами нескінченності?

Уяви весь пісок пустелі Мохейн, яку ти перетнув, ганяючись за мною, і уяви мільярди всесвітів — не світів, а _всесвітів,_ — уміщених у кожній піщинці. А в кожному всесвіті — незліченна кількість інших. Ми вивищуємось над цими-всесвітами зі своєї травинки, з цього жалюгідного привілейованого становища. Одним ударом чобота ти можеш відправити мільярд мільярдів світів у темряву, і їхньому ланцюгові ніколи не буде кінця.

Розмір, стрільцю… _розмір…_

Але давай підемо ще далі. Припустімо, що всі світи, всі всесвіти сходяться до певного вузла, єдиного стрижня. До Вежі. А в ній — сходи, що, можливо, ведуть до самого Бога. Чи насмілишся ти, стрільцю, піднятися цими сходами? А раптом над усією нескінченною реальністю є Кімната?…

Ти не наважишся.

І відлуння цих слів прокотилося в голові стрільця: _Ти_не_наважишся._

VI

— Але є той, хто наважився, — сказав стрілець.

— Та хіба? І хто ж це?

— Бог, — тихо мовив стрілець. Його очі зблиснули в пітьмі. — Бог наважився… чи той цар, про якого ти говорив… або… може, кімната порожня. Що ти бачиш, провидцю?

— Я не знаю. — Тінь страху промайнула удавано ласкавим обличчям чоловіка в чорному, м'яка й темна, немов крило канюка. — Крім того, я не шукаю відповідей. Це було б нерозумно.

— Боїшся впасти мертвим від удару блискавиці?

— Швидше боюся… розплати.

І чоловік у чорному замовк. Ніч була дуже довга. Над їхніми головами в усій своїй величній красі розкинувся Чумацький Шлях. Але в пустці між його яскравими небесними ліхтарями було щось жахливе. Стрілець спробував уявити відчуття, що виникло б, якби чорнильні небеса розверзлися і звідти линув потік світла.

— Багаття, — сказав він. — Мені холодно.

— Сам розклади собі, — сказав чоловік у чорному. — У дворецького нині вихідний.

VII

Стрілець задрімав, а коли прокинувся, то побачив, що чоловік у чорному роздивляється його з якоюсь нездоровою жадібністю.

— Чого витріщився? — згадався старий, як світ, вислів Корта. — Сідниці своєї сеструхи побачив?

— Звісно, ні, я витріщаюся на тебе.

— Ну то припини. — Він поворушив попіл багаття, зруйнувавши точний візерунок ідеограми. — Мені це не подобається. — Він подивився на схід, чи, бува, не зійшла зоря, але ніч усе не кінчалася.

— Шукаєш світла зорі? Так швидко?

— Я створений для світла.

— А, ну звісно! Як неввічливо з мого боку забувати про таке! Але ми ще не закінчили розмову. Нам з тобою ще багато про що треба поговорити. Так наказав мені мій цар і владика.

— Хто твій цар?

Чоловік у чорному посміхнувся.

— Тоді казатимемо один одному правду? Більше ніякої брехні?

— А я думав, ми й так говоримо правду.

Проте чоловік у чорному наче й не чув слів Роланда.

— Поговорімо начистоту, як чоловік із чоловіком. Не як друзі, а як рівні? Такі пропозиції роблять не часто, Роланде. Тільки рівні кажуть один одному правду, от що я думаю. Друзі й коханці постійно брешуть і заплутуються у власноруч сплетеній павутині турботи і уваги. Як це стомлює!

Попередня
-= 82 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 29.01.2015

Де 2 частина


Додати коментар