Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Шукач-Стрілець. Темна вежа

— Я думав, вас уже не залишилося.

— Тепер бачиш, що це не так, правда ж?

— Ти прийшов із Внутрішнього Світу?

— Давно це було, — погодився стрілець.

— Там щось лишилося?

На це стрілець не відповів, але вираз його обличчя промовляв: цю тему краще не зачіпати.

— Переслідуєш того, іншого, так?

— Точно. — І вслід за цим пролунало неминуче питання:

— Давно він тут пройшов?

Браун знизав плечима:

— Не знаю. Тут із часом щось дивне коїться. Як і з відстанню та напрямком. Понад два тижні тому. Менш ніж два місяці. Відтоді як він тут проходив, чоловік із бобами навідував мене двічі. По-моєму, шість тижнів минуло. Але я можу й помилятися.

— Їси-їси, а з дупи звук, — сказав Золтан.

— Він робив тут привал? — спитав стрілець.

Браун кивнув.

— Залишався на вечерю, так само як і ти, гадаю, залишишся. Трохи з ним покалякали.

Стрілець різко підвівся, і птах, невдоволено каркаючи, знявся з його плеча на дах. Дивне, трепетне заповзяття охопило стрільця.

— Що він казав?

Браун здивовано підвів брови.

— Він був не надто балакучим. Питав, чи бувають тут дощі, коли я тут з'явився, чи поховав свою дружину. Питав, чи вона була манні, і я сказав «так», бо схоже, що він це вже знав. Говорив переважно я, а для мене це не надто звично. — Він зробив паузу, яку порушувало тільки гучне зітхання вітру. — Він чаклун, правда?

— І не тільки.

Браун повільно кивнув.

— Я так і знав. Він витяг із рукава кролика, вже оббілованого й готового відправитися в казанок. А ти теж?

— Хто, чаклун? — Стрілець розсміявся. — Ні, я просто людина.

— Тобі ніколи його не наздогнати.

— Я наздожену його.

Їхні погляди зустрілися, і раптом між ними виникло глибоке взаєморозуміння, що поєднало обох: поселянина на його сухому, мов пух, клапті землі та стрільця на твердій кірці, що становила єдине ціле з пустелею. Стрілець потягнувся по кремінь.

— Тримай. — Браун витяг сірника із сірчаною голівкою й запалив його об свій брудний ніготь. Стрілець підніс кінчик цигарки до вогника й затягнувся.

— Дякую.

— Мабуть, тобі треба наповнити бурдюки, — сказав поселянин, відвертаючись. — Криниця під навісом ззаду. Піду приготую обід.

Жваво переступаючи через ряди кукурудзи, стрілець зайшов за хатину. Джерело було на дні викопаного вручну колодязя, обкладеного камінням, щоб не осипалася крихка земля. Спускаючись хиткою драбиною, стрілець відзначив про себе, що робота над камінною кладкою, певне, тривала років зо два: перенесення каміння, вибирання землі, обкладання. Вода була чиста, але текла повільно, тож наповнювати бурдюки довелося довго. Коли другий бурдюк був майже наповнений, на край колодязя сів Золтан.

— Трахати тебе. Тебе і коняку, на котрій ти приїхав, — повідомив птах.

Від несподіванки стрілець здригнувся і подивився вгору. Глибина шахти колодязя сягала п'ятнадцяти футів, і Браун легко міг скинути в неї камінь, розбити йому голову і забрати все, що в нього було. Божевільний чи гнилий так би не вчинили, але Браун не належав ні до тих, ні до тих. Але Браун йому сподобався, тож він викинув цю думку з голови і наповнив бурдюк водою до кінця, бо на те воля Божа. Усе інше, на що була воля Божа, було справою _ка,_а не його турботою.

Переступивши поріг хатини і спустившись сходинками, що вели униз (підлога халупи була нижче рівня землі, щоб нічна прохолода проникала всередину і затримувалася), він побачив, як Браун вирізаною з твердої деревини грубою лопаткою засовує кукурудзяні кияхи у гарячу золу невеличкого багаття. На протилежних краях розстеленої ковдри сірувато-коричневого кольору стояли дві пощерблені тарілки. У казанку над вогнищем починала закипати вода для бобів.

— За воду я також заплачу.

Не підводячи голови, Браун сказав:

— Вода — це дар від Господа, думаю, ти це знаєш. Боби приносить Татусь Док.

Стрілець розсміявся і всівся, спершись спиною на грубу стінку, склав руки і заплющив очі. Невдовзі ніздрі йому почав лоскотати запах смаженої кукурудзи. Пролунав звук, наче пересипають камінці: це Браун висипав у казанок сухі боби із паперового пакетика. _Стук-стук-стук_час від часу — невгамовний Золтан мірить кроками дах. Стрілець почувався виснаженим. Відколи він залишив позаду останнє на своєму шляху містечко Талл і весь той жах, що там стався, і потрапив сюди, він перебував у дорозі по шістнадцять, а часом навіть вісімнадцять годин на добу. І останні дванадцять днів ішов пішки, бо мул вже майже видихався і залишався живим тільки тому, що звик. Колись стрілець знав хлопця на ймення Шимі, у якого був мул. Шимі вже немає, нікого немає, залишилися тільки двоє: він і чоловік у чорному. До нього доходили чутки про інші землі, що лежать за межами цього краю, землі, що потопають у зелені Серединного Світу, але в це важко вірилося. У цій пустелі зелень здавалася дитячою вигадкою.

Попередня
-= 9 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

Buriakvova 29.01.2015

Де 2 частина


Додати коментар