Слава ЗСУ!

(І над усім запанувала Червона Смерть!)

Джек виявив, що стоїть на протилежному кінці їдальні, під двостулковими дверима бару «Колорадо», де в ту ніч сорок п’ятого року йшла дармова пиятика.

(Пузом до стійки. Пардон! Випивка — за рахунок закладу.)

Він пройшов у двері й далі, у глибоку тінь, що огорнула бар. Тут трапилося щось дивне. Джек уже заходив сюди раніше, а один раз — щоб звірити залишений Уллманом інвентаризаційний список, тому знав, що в барі порожньо. Але зараз при тьмяному світлі з їдальні (яка й сама освітлювалася тьмяно, оскільки вікна загороджував сніг) йому примарилося, начебто він бачить нескінченні ряди, що змовницьки підморгують через стійку — пляшки, сифони й навіть пиво, що капає із усіх трьох надраєних до блиску кранів. Так, Джек зумів навіть відчути запах пива — вологий дріжджовий аромат закваски, котрий нічим не відрізняється від того найтоншого туману, який щовечора огортав обличчя його батька, коли той повертався з роботи додому.

Джек, очі якому розширилися, пошукав на стіні вимикач. Над стійкою загорілося неяскраве, інтимне світло від трьох кілець двадцятиватних лампочок, посаджених на люстри, що імітують колеса воза.

Усе полиці були порожні. Там ще навіть не скопився пил. Пивні крани, як і хромовані трубки, що виходили від них, були сухими. Праворуч і ліворуч його оточували оббиті оксамитом кабінки з високими спинками: кожну сконструювали так, щоб створити парочці всередині максимум самоти. Далі, по інший бік червоного килима, що закривав підлогу, стояли сорок високих табуреток. Усі вони були оббиті шкірою. На кожній уціліло опукле тавро, яке колись носила корова в череді: «Г-Кружок», «Д-Бар» (дуже пасує), «Трясун В», «Ледар Б».

Джек наблизився, легенько хитнувши в зніяковінні головою: йому згадався той день на дитячому майданчику... але який сенс думати про це? І все-таки він міг заприсягтися, що бачив ці пляшки, так, як бачиш темні силуети меблів у кімнаті із запнутими шторами. Єдине, що залишилося, — запах пива, але Джек знав: цей запах в'їдається в усе дерев'яне в будь-якому барі на світі, і жоден з винайдених очисників не в змозі його викорінити. Але тут запах здавався різким... мало не свіжим.

Сівши на табуретку, він обперся ліктями на оббитий м’якою шкірою край стійки. По ліву руку виявилася вазочка для арахісу — зараз, зрозуміло, порожня. Перший раз за дев'ятнадцять місяців Джек зайшов у бар, і — його звичайне везіння! — той виявився порожній, проклятий. Однаково на нього потужною болісною хвилею накотила туга за колишніми часами, а жагуче фізіологічне бажання випити поширилося від живота Джека до гортані, рота й носа. Йому здавалося, що по дорозі воно змушує живі тканини стискатися, зсихатися й вимагати чого-небудь вологого, холодного... і побільше.

Із дикою, божевільною надією Джек ще раз глянув на полиці, але ті були як й далі порожні. Він ображено й зніяковіло посміхнувся. Пальці, що повільно стиснулися в кулаки, залишили на оббитою шкірою стійці бару малюсінькі подряпини.

— Привіт, Ллойде, — сказав Джек. — Сьогодні ввечері справи кепські, еге ж?

Ллойд підтвердив. Ллойд поцікавився, що Джек буде пити.

— Слово честі, я радий, що ти запитав, — сказав Джек. — Правда, радий. Виявляється, у мене в гаманці — дві двадцятки й дві десятки, і я вже почав було боятися, що вони залишаться там до наступного квітня. Тут же поблизу жодного «Сім-Одинадцять», можеш собі уявити? А ж бо думав, ці генделики завелися вже й на місяці, хай їм грець.

Ллойд висловив співчуття.

— Ось що, — мовив Джек. — Налий-но мені двадцять мартіні. Саме двадцять. По одному за кожен місяць, який я був у зав'язці, і стаканчик для кайфу. Можеш це зробити, га? Ти не надто зайнятий?

Ллойд сказав, що зовсім не зайнятий.

— Молодчина. Вишикуєш цих марсіян уздовж стійки, а я всіх прикінчу по черзі. Так має бути, Ллойде, друже мій.

Ллойд повернувся до нього спиною, щоб зайнятися роботою. Джек поліз у кишеню по гаманець і замість грошей дістав флакон екседрину. Гаманець залишився на столі в спальні, а його дружина, що влізе й під шкіру, виперла Джека за двері. Непогано, Венді. Сука клята.

— Здається, я трохи злегковажив, — повідомив Джек. — До речі, як там мій кредит у вашій точці?

Ллойд відповів, що з кредитом усе гаразд.

— Чудово. Ти мені подобаєшся, Ллойде. Інші завжди тобі й у підметки не годилися. Щоб я скис, від Барра до Портлен-да, штат Мен, ти — найкращий власник генделика. Ба навіть до Портленда, штат Оре/он.

За такі слова Ллойд висловив подяку

Збивши кришечку із флакона з екседрином, Джек витрусив кілька таблеток і закинув у рот. Рот заповнився знайомим кислуватим смаком.