Слава ЗСУ!

28. Це була вона!

Джек стояв на сходах, прислухаючись до приглушених голосінь, які доносилися крізь замкнені двері, й замішання поступово змінилося гнівом. Так нічого й не змінилося. Для Венді принаймні. Можна двадцять років не брати в рот спиртного й однаково бачити (відчувати) легкий рух ніздрів дружини, коли та намагається розрізнити, що відправляється в далекі краї на потязі Джекового подиху — джин чи віскі. Венді завжди була схильна визнавати найгірше: якби раптом вони з Денні втрапили в аварію через п’яного сліпця, у якого перед самим зіткненням стався приступ, вона відвернулася б, негласно обвинувативши Джека в отриманих Денні каліцтвах.

Обличчя дружини, яка забирає від нього Денні, — ось що постало в Джека перед очима, і йому раптом захотілося стерти написаний на цьому обличчі гнів кулаками.

Вона, чорт забирай, не має ніякого права!

Так, можливо, раніше були підстави. Він пив, він поводився жахливо. Зламати руку Денні — страшна річ! Але якщо людина змінюється на краще, чи не заслуговує вона, щоб рано чи пізно їй дали кредит під ці зміни? А якщо кредиту нема, чи не слід цій людині виправдати недовіру? Якщо батько буде постійно обвинувачувати дочку-незайману в тому, що вона трахається з усіма хлопцями-старшокласни-ками без розбору, хіба вона у висліді не стомиться від цього настільки, що на те ж і пристане? А якщо дружина тайкома — та не так уже й тайкома — продовжує вірити, що її чоловік-непитущий п’є...

Джек підвівся, повільно зійшов униз, на майданчик другого поверху, і хвилинку постояв там. Із задньої кишені він дістав хусточку, обтер губи й задумався: може, варто постукати в спальню, вимагаючи, щоб його впустили подивитися на сина? Вона не має ніякого права бути такою зарозумілою, чорт її забирай.

Добре, рано чи пізно їй доведеться вийти звідти — якщо тільки вона не вигадала для обох яку-небудь дієту, що знімає всі проблеми. Від цієї думки губ Джека торкнулася досить неприємна усмішка. Ну, нехай прийде. Прийде — у свій час.

Він зійшов на перший поверх, у вестибюлі безцільно постояв біля адміністраторської стійки й звернув праворуч. Зайшов у їдальню й зупинився на порозі. Просто в очі Джеку заблищали порожні столи під білими лляними скатертинами, які були акуратно випрані, вигладжені й закриті чистою прозорою клейонкою. Зараз кімната була порожня, однак

(Обід подадуть о восьмій. Маски знімуть опівночі. Тоді ж танці)

Джек почав пробиратися між столиків, миттю забувши, що нагорі — дружина із сином, забувши свій сон, розбитий приймач, синці. Він вів пальцем по слизькому пластику, намагаючись уявити собі ту серпневу спекотну ніч сорок п’ятого — війна виграна, попереду відкривається сповнене новизни, розмаїте майбутнє, схоже на край сновидінь. Уся під’їзна дорога обвішана яскравими, строкатими китайськими ліхтариками, з високих вікон (зараз занесених снігом) ллється золотаво-жовте світло. Чоловіки й жінки в маскарадних костюмах: тут — високородна принцеса, там — кавалер у ботфортах. Блискучі дотепи й блискучі коштовності. Танці. Ріки спиртного — спершу вина й шампанського, потім, можливо, чогось міцнішого. Звук голосів усе вищий, вищий — і ось із естради, де сидять музиканти, лунає веселий крик: «Маски геть! Маски геть!»