Слава ЗСУ!

— Я б не сказав, — заперечив Джек. — Якби він робив, як йому велять, то, насамперед, не поліз би в той номер і нічого б не сталося.

— Господи, Джеку! По-твоєму, якщо людина не послухалася, то найкраще, що можна зробити, — це... це наполовину задушити її?

— Ні... ні. Звісно, ні. Але...

— Ніяких але, — оголосила Венді, люто мотаючи головою. — Істина полягає в тому, що ми тільки робимо припущення. І поняття не маємо, у який момент він може звернути за ріг і потрапити в одну із цих... повітряних ям, коротких фільмів жахів або що воно там таке. Ми повинні забрати його звідси. — Вона трішки посміялася в темряві. — Далі й у нас почнуться видіння.

— Не кажи дурниць, — мовив Джек і в пітьмі кімнати побачив, як насунулися на доріжку живоплотні леви — голодні листопадові леви, які вже не охороняли, а чикали на стежці. На чолі виступив холодний піт.

— Ти справді нічого не бачив, так? — запитала Венді. — Я хочу сказати, коли піднявся в той номер. Нічого не бачив?

Леви зникли. Тепер перед ним з’явилася пастельно-роже-ва фіранка й за нею темний силует. Зачинені двері. Він знову почув приглушене швидке «бух!» і звуки, що чулися позаду, звуки, які могли виявитися тупотом ніг. Як страшно, нерівно гупало серце, поки він боровся з ключем.

— Нічого, — відповів Джек і не погрішив проти істини. Він був напружений. Не впевнений у тому, що ж відбувається. У нього не було змоги проаналізувати свої думки й знайти розумне пояснення синцям на шиї сина. Чорт забирай, він і сам добряче піддається навіюванню. Іноді галюцинації виявляються заразними.

— А ти не передумав? У сенсі — щодо снігохода?

Руки Джека раптово стиснулися в тугі кулаки.

(Досить до мене приставати!)

— Я погодився, правда ж? Отже, так і буде. Тепер спи. День був довгий і важкий.

— Та ще й який, — погодилася вона. Коли вона повернулася поцілувати його в плече, простирадла зашелестіли. — Я кохаю тебе, Джеку.

— І я тебе, — відповів він, але слова були просто рухом губ. Кулаки так і не розтиснулися, начебто руки закінчувалися каменюками. На чолі помітно пульсувала жила. Венді ні слова не сказала про те, що ж їм робити після того, як вечірка закінчиться й вони опиняться внизу. Ні єдиного слова. Тільки «Денні те», та «Денні се», та «Джеку, як я боюся!» Так, так, вона боїться, що в шафі живе бабай, і не один, боїться хитких тіней — ще й як боїться. Але ж були і справжні причини для страху. Зійшовши вниз, вони з'являться в Сайдвіндері з шістдесятьма доларами й у тому одязі, що на собі. Навіть без машини. Якби й був у Сайдвіндері ломбард (а його там немає), їм не було б чого закласти, крім короткохвильового приймача «Соні» й персня Венді за дев’яносто доларів — обручки з діамантом. Приймальник у ломбарді дав би їм двадцять доларів. Хороший приймальник. Роботи він не знайде ні тимчасової, ні сезонної — хіба розчищати під’їзні дороги, по три долари за виклик. Джек Торренс, тридцять років, раз опублікувався в «Есквайрі», який мріяв (як йому здавалося, не так уже й необгрунтовано) стати за наступні десять років провідним американським письменником, із узятою в сайд-віндерському «Вестерн-Авто» лопатою на плечі дзвонить у двері... ця картина раптом постала у Джека перед очима значно виразніше, ніж леви живоплоту. Він ще міцніше стиснув кулаки, почуваючи, як нігті врізаються в долоні, залишаючи кровоточиві сліди-півмісяці. Джон Торренс стоїть у черзі, щоб обміняти свої шістдесят доларів на продуктові картки; а ось він стоїть в іншій черзі біля Сайдвіндерської методистської церкви, щоб одержати на благодійній роздачі що-небудь із речей під гидливими поглядами місцевих. Джек Торренс, який пояснює Елу, що їм просто довелося виїхати — довелося покинути «Оверлук» з усім умістом на розтерзання вандалам або злодіям на снігоходах і вимкнути котел, тому що «розумієш, Еле, attendez-vous, Еле, там живуть привиди й вони бажають зла моєму хлопчикові. Бувай, Еле». Роздуми про главу четверту — «Для Джека Торренса прийшла весна». Що тоді? Коли — тоді? Джек думав, що, може, їм вдалося б дістатися на «фольксваґені» до західного узбережжя. Досить поставити новий бензонасос. П’ятдесят миль на захід звідси дорога йде увесь час під гору — чорт забирай, можна пустити «жука» мало не нейтральним ходом і вздовж берега добратися до Юти. Уперед, у сонячну Каліфорнію, край апельсинів і випадків. Людина з репутацією справжнього алкоголіка, яка б’є учня й ганяється за примарами, безсумнівно, зуміє сама виписати собі путівку. Усе, що завгодно. Технік-догля-дач — обслуговування автобусів «Ґрейгаунд». Автомотобіз-нес — прогумована уніформа мийника машин. Не виключене кулінарне мистецтво — миття тарілок у їдальні. Або більш відповідальна посада — наприклад, заливати бензин. Така робота навіть стимулює інтелект: порахувати здачу, виписати кредитну квитанцію... «Можу дати вам двадцять п'ять годин на тиждень за мінімальну плату». У рік, коли хліб «Диво» коштує шістдесят центів за буханець, нелегко слухати такі пісні.