Слава ЗСУ!

Він дістав із задньої кишені носову хусточку, обтер губи й підійшов до «Скіда». Зупинився, дивлячись на снігохід згори вниз і засовуючи хусточку назад у кишеню. Зморшка на чолі поглибилася. Зовні в стіну раптово вдарив порив вітру, і сарай захитався й заскрипів. Джек виглянув у віконце й побачив, як вітер несе завісу блискучих сніжних кристаликів у бік готелю, високо крутячи їх у пронизливо синьому небі.

Вітер так само раптово стих, і Джек повернувся до споглядання машини. Слово честі, вона вселяла відразу. Так і чекай, що ззаду висунеться довге моторне жало. Кляті сні-гоходи ніколи не подобалися Джекові. Вони розривали соборну тишу зими на мільйон деренчливих шкалок, лякали дику природу. Забруднюючи повітря, випускали густі колих-кі хмари блакитнуватого бензинового перегару — кха, кха, е-е, дайте подихати. Не виключено, що снігоходи — остання безглузда іграшка допотопного бензинового віку, яку одержують на Різдво десятилітки.

Він згадав, як у стовінґтонській газеті прочитав статтю. Це сталося десь у штаті Мен. Дитина, не звертаючи уваги ні на що довкола, мчала по зовсім незнайомій дорозі зі швидкістю більше тридцяти миль на годину. Уночі. Фари не горіли. Між двома стовпчиками був натягнутий важкий ланцюг, посередині висіла табличка: «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНИЙ». Мабуть, місяць зайшов за хмару. Хлопчик за всього бажання не зміг би побачити огорожу. Ланцюгом йому знесло голову. Тоді, читаючи цю історію, Джек відчував мало не радість, і тепер, побачивши снігохід, це відчуття повернулося.

(Якби не Денні, я б із великим задоволенням схопив молоток, відкрив капот і лупив би доти, доки)

Джек повільно, довго видихнув застояне в легенях повітря. Венді права. Нехай потоп, благодійна черга, нехай усе хоч провалиться — Венді права. Забити машину до смерті було б верхом божевілля; неважливо, наскільки таке божевілля приємне. Це було б рівносильне тому, що забити до смерті власного сина.

— Луддит, мать твою, — сказав він уголос.

Він обійшов машину ззаду й відгвинтив кришку бензобака. Уздовж стін на рівні грудей були полиці, на одній Джек відшукав вимірник глибини й сунув у бак. Назад мокрою вилізла остання восьмушка дюйма. Не дуже багато, але досить, щоб перевірити, чи заведеться клята штуковина. Потім можна відкачати пальне з «фольксваґена» й тутешньої вантажівки.

Він знову загвинтив ковпачок і відкрив капот. Ні свіч, ні акумулятора. Повернувшись до полиці, Джек пошукав на ній, розштовхуючи вбік гайкові й розвідні ключі, однокамерний карбюратор, вийнятий зі старої газонокосарки, і пластикові коробочки із шурупами, цвяхами й болтами різних розмірів. Полиця потемніла від товстого шару застарілого бруду, до якої, немов хутро, прилип пил, що збирався довгі роки. Доторкатися до цього було огидно.

Він знайшов маленьку, всю в мастилі коробочку з лаконічною олівцевою позначкою «Скід». Джек струснув її, усередині щось загриміло. Свічі. Одну з них він підніс до світла, намагаючись без штангенциркуля визначити зазор. Хай їй грець, ображено подумав він, кидаючи свічу назад у коробочку. Якщо зазор невідповідний, гірше й бути не може, чорт забирай. Круто, дідько їм у пельку

За дверима стояла табуретка. Джек підніс її до снігоходу, сів, вставив чотири свічі запалювання, потім нагвинтив на кожну малюсінький гумовий ковпачок. Зробивши це, він дозволив пальцям швидко пробігти по магнето. Коли я сідав до піаніно, всі сміялися.

Назад до полиць. Цього разу він не міг знайти те, чого хотів — маленький акумулятор. Три- або чотиригніздний. Там були торцеві ключі, ящик із дрилями й свердлами, мішечки добрив для газону й «віґоро» для клумб, але ніякого акумулятора для снігохода. Однак Джека це анітрохи не тривожило. У нього гора з плечей звалилася. «Капітане, я зробив усе, що міг, але закінчити не вдалося». — «Чудово, синку. Я збираюся представити тебе до Срібної зірки й Пурпурного снігохода. Ти робиш честь своєму полку». — «Спасибі, сер. Бачить Бог, я старався».

Обстежуючи останні два або три фути полиці, Джек у прискореному темпі засвистів «Долину Червоної ріки». Ноти виривалися маленькими білими хмаринами пари. Він зробив уздовж полиці повне коло, але акумулятора не виявилося. Може, хто-небудь його вкрав. Може, Ватсон. Джек голосно розсміявся. Старий контрабандний трюк. Кілька паперових обрізків, кілька пачок паперу... хто кинеться скатертини або столового набору «Ґолден Ріґал»... а як щодо акумулятора до снігохода? Штука ж корисна. Сунути в мішок. Злочин білих комірців, дитинко. В усіх липне до пальців. Коли ми були дітлахами, то називали це «прилаштувати ноги».

Джек повернувся до снігохода й, проходячи мимо, від душі штовхнув його в бік. Ну, ось і все. Треба тільки сказати Венді: вибач, дитинко, але...