Слава ЗСУ!

— Тату?

— Що, Дене?

— Ногу я подряпав не об наст. Там немає ніякого насту. Сніг пухнастий-пухнастий. Зовсім не злипається. Навіть сніжки не зробиш. Пам'ятаєш, ми хотіли пограти в сніжки й не змогли?

Він відчув, як батько весь напружився.

— Ну, тоді об сходинку ґанку

Денні відхитнувся. Він раптом зрозумів. Його осінило, хлопчик за мить здогадався про все одразу, як це іноді буває, як було з тією жінкою, якій хотілося залізти в штани до сірого чоловіка. Він великими очима дивився на батька.

— Ти знаєш, що я кажу правду, — вражений, прошептав

він.

— Денні, — обличчя Джека напружилося.

— Ти знаєш, тому що бачив...

Розкрита долоня Джека банально, зовсім не драматично плеснула по обличчю Денні, голова хлопчика гойднулася назад, на щоці клеймом виступив червоний відбиток.

Венді протяжно скрикнула.

Усі на мить заціпеніли, потім Джек схопив сина й сказав:

— Денні, вибач. Добре, доко?

— Ти вдарив його, виродку! — заволала Венді. — Брудний виродку!

Вона вчепилася в іншу руку Денні. На мить кожен із дорослих тягнув хлопчика до себе.

— Будь ласка, перестаньте мене тягти! — закричав він, і в голосі звучало таке страждання, що його відпустили. Потім прийшли сльози; схлипуючи, малий упав між вікном і диваном, а батьки безпомічно дивилися на нього — так діти дивляться на іграшку, яку розламали в бійці, з'ясовуючи, чия вона. У каміні, як ручна граната, вибухнула ще одна соснова шишка, і всі здригнулися.

Венді дала Денні дитячого аспірину, а Джек уклав його ь ліжечко, під ковдру. Хлопчик не протестував. Він миттю заснув, сунувши великий палець у рот.

— Не подобається мені це, — сказала вона. — Йому гірше.

Джек не відповів.

Венді лагідно, без гніву, без посмішки глянула на нього.

— Хочеш, щоб я вибачилася за те, що назвала тебе виродком? Добре, вибач. Та однаково, бити його не треба було.

— Знаю, — пробурмотів він. — Це я знаю. Що, чорт забирай, на мене найшло?

— Ти обіцяв, що ніколи більше його пальцем не торкнеш.

Він із люттю глянув на дружину, але лють одразу вляглася. Раптом, із жалем і жахом, Венді зрозуміла, яким Джек буде в старості. Раніше вона жодного разу не бачила його таким.

(?яким?)

«Переможеним, — відповіла вона сама собі. — Він як побитий».

Він сказав:

— Я завжди думав, що вмію тримати своє слово.

Венді підійшла й поклала долоню Джекові на руку.

— Добре, проїхали. А коли рятувальник приїде перевірити, як ми тут, скажемо йому, що всі хочемо спуститися вниз. Гаразд?

— Гаразд, — сказав Джек і в цей момент (принаймні) мав на увазі саме це. Так само щиро він думав, дивлячись зранку після пиятики в дзеркало на своє бліде змучене обличчя: «Покину. Зав’яжу раз і назавжди». Але ранок змінювався нч день, а вдень Джек почував себе трохи краще. А тоді приходив вечір. Як сказав хтось із великих мислителів двадцятого століття, вечір — час гріхопадінь.

Він виявив, що хоче, щоб Венді запитала його щодо живоплоту, щоб запитала, що мав на увазі Денні, коли казав: «Ти знаєш, тому що бачив...» Якби вона спитала, Джек усе б їй розповів. Усе. Про кущі, про жінку в тому номері. Навіть про пожежний шланг, що начебто дивився не в той бік. Але де варто було зупинитися в зізнанні? Чи можна сказати їй, що викинув магнето? І що якби він не зробив цього, всі вони могли б уже зараз бути в Сайдвіндері?

А вона сказала ось що:

— Хочеш чаю?

— Так. Чашка чаю була б дуже доречною.

Венді рушила до дверей, трохи загаявшись на порозі, щоб розтерти під светром передпліччя.

— Я винна не менше, ніж ти, — сказала вона. — Бо що ж ми робили, поки хлопчик переживав цей... сон, чи що це було?

— Перестань, — відповів Джек. — Усе минулося.

— Ні, — відповіла Венді і якось дивно, неспокійно посміхнулася. — Не минулось.

І вийшла заварювати чай, залишивши Джека сторожити сина.

36. Ліфт

Отямившись від неглибокого, неспокійного сну, у якому за ним по безконечному засніженому полю гналися величезні силуети незрозумілих обрисів, Джек спершу вирішив, що сон триває: у пітьмі чулися невиразні механічні шуми — брязкіт, клацання, гудіння, деренчання, тріск і шерех.

Потім поруч із ним у ліжку піднялася Венді, і він зрозумів, що це не сон.

— Що це? — Холодні, як з мармуру, пальці дружини охопили його зап’ястя. Джек притамував жагуче бажання струсити їх — звідки, чорт забирай, йому знати, що це таке? Годинник зі світним циферблатом повідомив з нічного столика: без п’яти дванадцята.