Слава ЗСУ!

(доброго вечора... доброго вечора... так, чудово... ні, слово честі, я не можу залишитися до зняття масок... рано в ліжко, рано вставати... о, чи це не Шейла? Он той чернець? Шейла вирядилася ченцем — як дотепно, правда?., так, на добраніч... на добра...)

Бух.

Брязнули важелі. Запрацював мотор. Кабіна, завиваючи, знову поїхала вниз.

— Джеку, — прошептала Венді, — Що це? Що з ним таке?

— Коротке замикання, — сказав він. Його обличчя начебто одерев’яніло. — Я ж сказав, це коротке замикання.

— У мене в голові увесь час чутні голоси! — закричала вона. — Що це? Що сталося? Я почуваю себе так, начебто божеволію!

— Які голоси? — Він дивився на неї убивче чемно.

Вона повернулася до Денні.

— Ти?..

Хлопчик повільно кивнув.

— Так. І музика. Начебто з давніх часів. У голові.

Кабіна знову зупинилася. Порожнісінький готель, потріскуючи, мовчав. Зовні в темряві завивав під карнизами вітер.

— Може, ви обоє здуріли? — тоном світської бесіди запитав Джек. — Я нічого не чую, крім того, що в ліфта щось на кшталт електричної гикавки. Якщо ви вирішили влаштувати хорову істерику, чудово. Але я пас.

Ліфт знову їхав униз.

Джек ступнув праѣоруч, де до стіни на рівні грудей був прикріплений ящик із заскленою передньою стінкою. Він ударив по ній голою рукою, стиснутою в кулак. Стекло, дзявкнувши, провалилося всередину. Із двох кісточок потекла кров. Джек дістав із ящика довгий гладкий ключ.

— Джеку, ні. Не треба.

— Я маю намір зайнятися своєю роботою. Дай-но мені тепер спокій, Венді.

Вона спробувала схопити його за руку. Він відіпхнув її назад. Венді заплуталася в полах халата й незграбно шльопнулася на килим. Денні пронизливо закричав і впав на коліна поруч неї. Джек знову відвернувся до ліфта й вставив ключ у гніздо.

Троси зникли, а в маленькому віконці з’явилося дно кабіни. За секунду Джек із силою повернув ключ. Почувся скрип, скрегіт, і ліфт миттєво завмер. Відчеплений мотор у підвалі завив ще голосніше, після чого ввімкнувся розмикач контуру й «Оверлук» поринув у неземну тишу. У порівнянні з нею нічний вітер за вікном здався дуже голосним. Джек тупо дивився на сірі металеві дверцята ліфта. Під замковою щілиною залишилися три цятки крові з розсічених кісточок пальців.

Джек знову обернувся до дружини й сина. Венді сиділа, а Денні однією рукою обіймав її. Обоє пильно дивилися на Джека, немов він був чужинцем, якого вони бачать уперше — може, й небезпечним чужинцем. Він відкрив рота, не цілком упевнений, що зараз скаже.

— Це... Венді, це моя робота.

Вона чітко виговорила:

— Трахана твоя робота.

Джек знову повернувся до ліфта, просунув пальці в тріщину праворуч від дверей, і вони знехотя привідчинилися. Потім йому вдалося всім тілом налягти на них і відчинити навстіж.

На рівні грудей Джека виявилася підлога кабіни — вона застопорилася на півдорозі до майданчика. З кабіни лилося тепле світло — повна протилежність нафтовій чорноті шахти внизу.

Йому здалося, що він дивиться туди нескінченно довго.

— Нікого, — мовив він відтак. — Коротке замикання, як я й казав.

Зігнувши пальці, Джек сунув їх у щілину за дверцятами й заходився тягти, щоб ті зачинилися... потім йому на плече лягла долоня дружини — напрочуд сильна. Вона відтягала Джека геть.

— Венді! — крикнув він. Але вона вже вхопилася за нижній край кабіни й підтяглася настільки, що змогла заглянути всередину. Потім спробувала підтягтися повністю, м’язи на плечах і животі судорожно здувалися. За мить ноги Венді гойдалися над чорнотою шахти, а рожевий тапочок зісковзнув з ноги й, падаючи, зник із виду.

— Мамої — закричав Денні.

І тут вона виявилася нагорі — щоки горіли, бліде чоло світилося, як спиртовий ліхтар.

— А це що, Джеку? Коротке замикання? — Вона щось кинула, і коридор раптом заповнився конфеті — білим, червоним, синім і жовтим.

— Оце?

Стрічка зеленого серпантину, що вицвіла від часу, набувши блідого, пастельного тону.

— Чи оце?

На килим із диким візерунком упала чорна шовкова маска, присипана на скронях блискітками — «котячі вічка»; її Венді теж дістала з кабіни.

— Схоже це на коротке замикання, як ти гадаєш, Джеку? — крикнула йому Венді.

Джек повільно відступив від маски, машинально мотаючи головою. З посиланого конфеті килима «котячі вічка» байдуже дивилися в стелю коридору.

37. Бальна зала

Настало перше грудня.

У східному крилі, у бальній залі, на туго набитому кріслі з високою спинкою стояв Денні. Він розглядав годинник під скляним ковпаком. Годинник займав середину високої декоративної камінної полиці, по боках якої стояли два великих слоники зі слонової кістки. У глибині душі хлопчик очікував, що слоники заворушаться й спробують підняти його на бивні, але ті не виказували жодних ознак руху. «Безпечні».