Слава ЗСУ!

І він зібрався покінчити з усім цим, покінчити З СОБОЮ через трьох білих, яких навіть не знає?

Але ж це неправда, чи не так?

Він знав хлопчика. Вони розуміли один одного так, як не здатні навіть близькі друзі після сорока років знайомства. Він знав хлопчика, а хлопчик його: адже в голові в обох був свого роду прожектор, щось, чого вони не просили, що просто було їм дано.

(ні-і_у у тебе ліхтарик, а прожектор у хлопчика)

Іноді це світло — це сяйво — здавалося дуже приємною штукою. Можна вгадувати коней або ось, як сказав малий, знайти татові валізу, коли спохопляться, що її немає. Але це всього лише приправа до салату, оболонка, а в салаті гіркої вікі не менше, ніж прохолодного огірка. Пізнаєш смак болю, смерті й сліз. Тепер хлоп’я застрягло в цьому готелі, і Геллоран поїде. Заради хлопчика. Адже, коли мова зайшла про хлопчика, вони різного кольору, тільки коли відкривають рота. Тому він поїде. І зробить що зможе, тому що інакше хлопчина загине просто в його голові.

Але оскільки Геллоран був людиною, він нічого не міг вдіяти з гірким бажанням, щоб його обминула ця чаша.

(Воно почало вибиратися назовні й шукати його!)

Ця думка прийшла Геллорану, коли він закидав до сумки змінний одяг. Спогад виявився таким яскравим, що Геллоран заціпнув — таке з ним траплялося щораз, як він думав про це. А думати про це він намагався якмога рідше.

Покоївка — звали її Делорес Вікері — була в істериці. Наговорила всякого іншим покоївкам і, гірше того, деяким постояльцям. Балаканина дійшла до Уллмана (цій дурепі варто було б знати, що інакше й бути не може), і він викинув дівчисько з роботи. Вона прийшла до Геллорана в сльозах — не тому, що її викинули, а через те, що побачила в номері на третьому поверсі. Вона зайшла в 217-й поміняти рушника, сказала Делорес, а там виявилася ця місіс Мессі, вона лежала у ванні, мертва. Звичайно, це неможливо. Місіс Мессі потихеньку відвезли за день до того, і в той момент вона вже летіла назад до Нью-Йорка в багажному відділенні замість першого класу, до якого звикла.

Делорес не дуже й подобалася Геллорану, але в той вечір він сходив нагору подивитися. Покоївка була дівкою двадцяти трьох років з маслиновою шкірою. До кінця сезону, коли ставало спокійніше, вона обслуговувала столики. Геллоран дійшов висновку, що вона сяє, але дуже слабко — так, що миготить вогник: зайде пообідати схожий на мишу пан із провідником у полотняному плащі, і Делорес прилаштує їх за один зі своїх столиків. Схожий на мишу чоловік залишав під тарілкою портрет Александра Гамільтона — досить кепсько для дівчини, що облаштувала справу, але вона ще й раділа з цього приводу. Ця ледарка вихитрялася сачкувати там, де справами керувала людина, яка не терпить ніяких сачків. Вона всідалася в білизняній читати журнал і курила, але, коли б Уллман не пішов у понаднормовий обхід (і горе тій дівчині, котра дала відпочити ногам, коли він піймає!), він виявляв, що Делорес старанно працює: журнал ховався під простирадлами на верхній полиці, а попільниця благополучно засовувалася в кишеню уніформи. Та-ак, подумав Геллоран, ледарка й нечупара, якої цуралися інші дівчата... але слабенький вогник у Делорес жеврів. І завжди дозволяв їй вийти сухою з води. Але те, що вона побачила в 217-му, злякало її добряче, тому вона з радістю забрала видані їй Уллманом папери й виїхала. Чому Делорес прийшла до нього? Сяйво знає сяйво, подумав Геллоран, посміхнувшись грі слів.

Загалом, у той вечір він пішов нагору, до кімнати, яку наступного дня мали зайняти знову. Щоб увійти, Геллоран скористався ключем-універсалом з офісу. Якби його із цим ключем упіймав Уллман, Дік приєднався б до Делорес Вікері в черзі на біржі праці.

Ванну затуляла фіранка. Він відхилив її, але ще раніше передчуття підказало йому, що він там побачить. У наполовину наповненій ванні лежала посиніла, роздута місіс Мессі. Геллоран завмер, дивлячись на неї згори вниз, а серце, що калатало, підкотило до самого горла. В «Оверлуку» траплялося й інше: час від часу повторювався поганий сон — начебто Дік на балі-маскараді обслуговує гостей у бальній залі й після вигуку «Маски геть!» з'являються їхні справжні обличчя, прогнилі голови примар. А ще кущі живоплоту, ці звірі; два, може бути три, рази Геллоран бачив (або думав, що бачить), як вони переміщалися, хоча й зовсім небагато, собака, що сидів на задніх лапах, начебто б ледве припадав до землі, а леви висувалися вперед, немов загрожували маленьким хамам з дитячого майданчика. Торік, у травні, Уллман послав Геллорана на горище пошукати декоративний набір інструментів для гасіння пожежі, той, що нині стоїть у вестибюлі біля каміна. Поки Дік порпався там, три лампочки під стелею згасли й він втратив вихід. Невідомо, скільки часу він вештавсяв там, спотикаючись, налітаючи на різні предмети, обдираючи щиколотки об коробки, усе ближче до паніки, і усе сильніше ставало відчуття, начебто в темряві щось до нього підкрадається. Величезна страшна істота, що повільно просочилася під двері. І коли він буквально спіткнувся об кришку люка, то спустився так швидко, як тільки міг, покинувши пастку відкритою. Забруднений, перемазаний сажею, скуйовджений, як і раніше змучений поганим передчуттям. Потім Уллман особисто спустився в кухню повідомити, що Дік залишив горищний люк навстіж і не вимкнув світло. Можливо, Геллоран думає, що постояльцям захочеться піднятися туди погратися в шукачів скарбів? Він вважає, що електрика безкоштовна?