Слава ЗСУ!

І Дік запідозрив — ні, майже переконався — що дехто з постояльців теж бачив або чув різні речі. За три роки, що він провів у готелі, президентський люкс винаймали дев’ятнадцять разів. Шестеро з поселенців залишили готель рано, дехто мав виразно нездоровий вигляд. Інші гості з тією ж раптовістю залишали інші номери. У сімдесят четвертому, якось увечері, коли почало сутеніти, на полі для гольфу невідомо чому забився в істериці, пронизливо вигукуючи, чоловік, який заробив у Кореї Бронзову й Срібну Зірки (тепер він засідав у правліннях трьох великих корпорацій і, як подейкували, особисто викинув з роботи відомого ведучого телевізійних новин). На пам’яті Геллорана й чимало дітей, які дружно відмовлялися ходити на дитячий майданчик. В одної малої трапилися судоми, коли вона гралася в цементних кільцях. Однак можна чи не можна пояснити це нещадною піснею злісних сирен «Оверлука», Геллоран не знав: серед персоналу ходили чутки, що дитина, єдина дочка красеня-кіноактора, хвора на епілепсію, сидить на ліках і в той день просто забула їх випити.

Тому, упершись поглядом у труп місіс Мессі, він злякався, але не до кінця. Це виявилося повною несподіванкою. Жах охопив його, коли вона розплющила очі, виявивши порожні срібні зіниці, і посміхнулася. Жах охопив його, коли (вона почала вилазити й илукатц його!)

Серце шалено калатало, Дік кулею вилетів звідти, але навіть за закритими й замкненими дверима не відчув себе в безпеці. Чесно кажучи, застібаючи зараз блискавку на дорожній сумці, він зізнався собі, що відтоді ніде в «Оверлуку» більше не почував себе в безпеці.

А тепер хлопчина — кличе, кричить: допоможи!

Він глянув на годинник. Пів на шосту вечора. Геллоран пішов до дверей, згадав, що в Колорадо (особливо в горах) зараз сувора зима, і повернувся до шафи. З поліуретанового чохла Дік витяг довге оторочене овчиною пальто й перекинув через руку. Іншого зимового одягу в нього не було. Вимкнувши світло, він озирнувся. Нічого не забув? Так. Ще одне. Витягнувши із нагрудної кишені заповіт, він засунув його за край дзеркала на туалетному столику. Якщо пощастить, він повернеться й сам вийме його звідти. Так, якщо пощастить.

Геллоран вийшов із квартири, замкнув двері, тицьнув ключ під очеретяний килимок і сходами ґанку побіг до «ка-диллака» з відкинутим верхом.

На півдорозі до «Маямі Інтернешнл», на пристойній відстані від комутатора, котрий, як відомо, прослуховував Квімс зі своїми підбріхувачами, Геллоран зупинився біля торгового центру «Лондромет» і зателефонував до «Об’єднаних авіаліній». Літаки на Денвер?

Був один літак, що мав вилетіти о 6:36. Джентльмен встигне?

Геллоран подивився на годинника. Було 6:02.1 сказав, що встигне. Як щодо вільних місць на цей рейс?

Хвилиночку, я перевірю.

Він почув клацання, а потім — цукрово-солодкий голос Монтавані, що робив очікування більш приємним. Ото ще. Геллоран переминався з ноги на ногу, поглядаючи то на годинник, то на молоденьку дівчину з підвісною колискою за спиною. У колисці спало маля. Вона розмінювала дрібні гроші й хвилювалася, що потрапить додому пізніше, ніж збиралася, і біфштекс підгорить, а чоловік — Марк? Майк? Метт? — буде злитися.

Минула хвилина. Дві. Він уже було зібрався поїхати далі й ризикнути, як знову зазвучав немов записаний на плівку голос клерка, що займається бронюванням місць. Є вільне місце, відмовне. У першому класі. Це має яке-небудь значення?

Ні. Згоден.

Плата готівкою чи кредитною карткою?

Готівкою, дитинко, готівкою. Мені треба полетіти.

А прізвище?..

Геллоран, два «л», одне «н». Бувайте.

Він поклав слухавку й заспішив до дверей. У голові безперервно звучали прості думки дівчини, що турбувалася за біфштекс, і Геллоран відчув, що ось-ось схибнеться. Іноді бувало, що без усяких причин він ловив зовсім ізольовану, абсолютно чисту, виразну думку — і, як правило, зовсім нікчемну.

Він майже встиг. Він гнав зі швидкістю вісімдесят миль на годину і вже бачив аеропорт, коли його відкликав убік один із копів.

Геллоран опустив наелектризоване віконце й відкрив було рота, але поліцейський уже перегортав книжку штрафів.

— Знаю, знаю, — мирно сказав поліцейський. — Похорони в Клівленді. Ваш батько. Весілля в Сієтлі. Ваша сестра. Пожежа в Сан-Хосе, що знищила кондитерську вашого дідуся. Справді класний «Кабоджа-Ред», що чекає в тимчасовому сховищі в Нью-Йорку. Цей шматок дороги перед самим аеропортом я просто обожнюю. Навіть дитиною я найбільше любив позакласне читання.

— Послухайте, начальнику, мій син...

— Єдине, що я не можу вирахувати, поки казка не скінчиться, — повідомив офіцер, відшукуючи потрібну сторінку у квитанційній книжці, — це номер прав водія й реєстраційна інформація на нього. Нумо, будьте розумником. Дайте поглянути.