Слава ЗСУ!

Гарчачи, він кокетливо посунув уперед дрібненькими стрибками.

У Денні здали нерви. Оглядаючись через плече, він помчав назад у короткий коридорчик, що вів до їхніх кімнат. Услід йому пролунало змішане з гавкотом і гарчанням виття, а ще невиразне бурмотіння й смішки.

Денні, тремтячи, стояв у коридорі.

— Додай жару! — репетував з-за рогу п’яний чоловік-пес. — Додай жару, Геррі, сучий ти вилупку! Начхати мені, скільки в тебе казино, авіаліній і кінокомпаній! Знаю, знаю, що тобі подобається в тиші власного д-дому! Додай жару! Буду буф... буду буф... доки Геррі Дервента до чортів собачих не здууууує! — Тирада завершилася довгим моторошним виттям, яке, перш ніж завмерти вдалині, немов би перейшла в біль і лють.

З поганими передчуттями Денні розвернувся й спокійно пішов у кінець коридору, до зачинених дверей спальні. Відчинивши їх, він просунув голову усередину. Мама спала в тій же позі. Ніхто нічого не чув, лише він.

Хлопчик тихенько причинив двері й пішов назад до перетину їхнього коридору з основним, сподіваючись, що чо-ловік-пес зник, як кров зі стін президентського люкса. Він обережно виглянув з-за рогу.

Чоловік в костюмі собаки все ще був там. Він знову надяг маску й зараз скакав рачки біля сходів, ганяючись за власним хвостом. Іноді він зістрибував з килима й падав, гарчачи по-собачому.

— Вуф! Вуф! Воуууууууу! Гррррр!

Зі стилізованої під бурчання пащі маски вилітали глухі звуки, й серед них такі, які могли бути схлипами або смішком.

Денні повернувся в спальню й сів на ліжко, закривши очі руками. Тепер ситуацію контролював готель. Може, попередні події були всього лише випадками. Може, ті речі, які Денні бачив на початку, справді не могли заподіяти шкоди, як не можуть цього страшні картинки. Але тепер ними управляв готель, і вони могли скривдити й зробити боляче. «Оверлук» не хотів, щоб Денні йшов до батька. Це могло зіпсувати всю забаву. Тому він поставив у Денні на шляху чоловіка-пса — як поставив на шляху до дороги звірів живоплоту.

Але тато може прийти сюди. І рано чи пізно тато прийде.

Хлопчик заплакав. Сльози беззвучно котилися по щоках. Занадто пізно. Вони загинуть усі троє, і коли наступного року наприкінці весни «Оверлук» знову відкриється, виявляться тут-таки, щоб разом з іншими примарами зустріти гостей. І жінка з ванни. І чоловік-пес. І жахливе створіння пітьми, що було в цементному тунелі. Вони...

(перестань! перестань зараз же!)

Денні заходився люто терти очі кулаками, проганяючи сльози. Він зробить усе, що зможе, тільки б цього не сталося. Ні з ним, ні з татом і мамою. Він буде намагатися щосили.

Він закрив очі й пронизливим, сильним, чистим ударом грому послав думку

(ШДІКУ БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ СКОРІШЕ НАМ ДУЖЕ ПОГАНО ДІКУ НАМ ПОТРІБНО)

І раптом у пітьмі позаду Денні виявилася істота, яка гнала його в снах по темних коридорах «Оверлука» — просто там, там, величезне створіння в білому, що нанесло над головою доісторичну ключку:

— Ти в мене перестанеш! Щеня кляте!Я тебе змушу припинити це, тому що я — твій ТАТО!

— Ні! — Він ривком повернувся в реальність спальні, широко розплющивши непорушні очі, з рота вирвався крик, з яким нічого не можна було вдіяти. Мама миттю прокинулася й сіла, притискаючи до грудей простирадло.

— Ні, татусю, ні, ні, ні...

І обоє почули злісний свист невидимої ключки, що, опускаючись, розсікала повітря десь зовсім близько, а потім, коли він підбіг до матері й, тремтячи, як кролик у сільці, обхопив її, свист затих і запало мовчання.

«Оверлук» не хотів дозволити Денні викликати Діка. Це теж могло зіпсувати всю забаву.

Вони були самі.

Надворі посилився сніг, відгородивши їх завісою від усього світу.

42. Високо в повітрі

Посадку на рейс Діка Геллорана оголосили о 6:45 ранку за європейським часом. Службовець аеропорту, відповідальний за посадку, протримав Діка, що нервово перекладав з руки в руку дорожню сумку, біля входу № 32 аж до останнього оголошення о 6:55. Вони обидва чекали на чоловіка на ім’я Карлтон Векер — єдиного пасажира на рейс № 196 Маямі—Денвер, що не зареєструвався.

— Гаразд, — сказав клерк і видав Геллорану голубий квиток першого класу. — Вам пощастило. Можете пройти на борт, сер.

Геллоран поспішно піднявся по відгородженому трапу й дозволив механічно усміхненій стюардесі відірвати контроль і повернути йому квиток.

— У польоті ми подаємо сніданок, — сказала вона. — Якщо хочете.

— Тільки каву, дитинко, — сказав він і пішов по проходу до місця у відділенні для курців. Він усе ще чекав, що в останню секунду із дверей, як чортик із табакерки, вискочить Векер. На сидінні біля вікна читала «Ви можете бути собі найкращим другом» жінка з кислим, недовірливим обличчям. Геллоран застебнув ремінь безпеки, узявся великими чорними руками за підлокітники крісла й пообіцяв відсутньому Векеру, що для того, аби вирвати його із цього місця, тому знадобиться допомога п’яти міцних службовців авіакомпанії. Він не зводив очей із циферблата. Годинник відраховував хвилини, що залишилися до призначеного на 7:00 відльоту жахливо повільно.