Слава ЗСУ!

О 7:05 стюардеса повідомила, що політ трохи затримується, оскільки наземна служба заново перевіряє один із замків на дверях вантажного відсіку.

— Ідіоти, — пробурмотів Дік Геллоран.

Сусідка обернула до нього своє кисле, недовірливе обличчя з різкими рисами, а потім знову повернулася до книги. Ніч Геллоран провів в аеропорту, переходячи від стійки до стійки («Об’єднані авіалінії», «Амерікен», «ТВА», «Конти-нентали», «Бреніфф»), і як примара переслідував клерків, що відали квитками. Після опівночі, ковтаючи в буфеті восьму чи дев’яту чашку кави, він вирішив, що, зваливши все це собі на плечі, зробив дурницю. Є ж іще начальники. Він спустився до найближчих телефонів і, звернувшись до трьох різних операторів, отримав номер термінового виклику керівників національного парку «Скелясті гори».

Той, хто відповів на дзвінок, був, судячи з голосу, до краю втомлений. Назвавшись вигаданим ім’ям, Геллоран сказав, що на захід від Сайдвіндера в готелі «Оверлук» скоїлося лихо. Велике лихо.

Його попросили почекати.

Рятувальник (Геллоран думав, що це рятувальник) повернувся хвилин за п’ять.

— У них є рація, — сказав він.

— Звичайно, є, — підтвердив Геллоран.

— Ми не отримували від них сигналу «мейдей».

— Чоловіче, нахчати. Вони...

— Властиво, містере Голл, що за лихо в них сталося?

— Ну, там живе одна родина... сторож з родиною. Я подумав, раптом він трохи зсунувся з глузду, розумієте? Раптом зробив що-небудь із дружиною й сином?

— Можна запитати, звідки у вас такі відомості, сер?

Геллоран прикрив очі.

— Як тебе звати, приятелю?

— Том Стонтон, сер.

— Бачиш, Томе, я це знаю. Кажу як на духу: там у них великі неприємності. Може, убивство... розумієш?

— Містере Голл, слово честі, мені потрібно знати, звідки у вас...

— Послухай, — мовив Геллоран. — Кажу тобі, я знаю. Кілька років тому там працював такий собі Ґрейді. Він убив дружину й двох дочок, потім сам себе порішив. Кажу тобі: якщо ви, хлопці, не піднімете свої сідниці, щоб завадити лиху, знову станеться те ж саме!

— Містере Голл, ви телефонуєте не з Колорадо.

— Ні. Яка різниця...

— Якщо ви не в Колорадо, виходить, ви за межами короткохвильового діапазону рації «Оверлука». А якщо ви за його межами, то, ймовірно, не могли зв'язатися з... е-е... — слабкий шелест паперу, — родиною Торренсів. Поки ви чекали, я спробував зв’язатися по телефону. Він не працює, і це не дивно. Між готелем і Сайдвіндерською АТС досі двадцять п’ять миль телефонного кабелю йдуть по поверхні. Мій висновок: ви, мабуть, трохи теє...

— Але ж і тупий ти, чоловіче... — Але розпач Геллорана був занадто великий, щоб підібрати потрібне слово. Його раптом осінило. — Викличте їх! — крикнув він.

— Сер?

— У вас рація, у них рація. Ну то виклич їх! Виклич і запитай, що відбувається!

Запало коротке мовчання — лише гуділи телефонні дроти.

— Ти й це пробував, так? — запитав Геллоран. — Ось чому я так довго чекав. Ти спробував подзвонити, а потім — викликати їх по радіо, нічого не вийшло, але, по-твоєму, все нормально... що ж ви, хлопці, тут робите? Відсиджуєте зади й граєте в «джин-раммі»?

— Ні, — сердито одізвався Стонтон. Від гнівної ноти в його голосі Геллорану полегшало. Він уперше відчув, що розмовляє з людиною, а не з магнітофонним записом. — Я тут сам, сер. Усі інші — рятувальники, сторожі з атракціонів і добровольці — нагорі, у Гесті-Нотч, ризикують життям через трьох мудаків з піврічним досвідом, яким запраглося спробувати залізти на північний схил Кінґз-Рем. Вони застрягли на півдорозі й, можливо, спустяться, а може, й ні. Там дві вертушки, пілоти яких теж ризикують життям, тому що тут ніч і пішов сніг. Тому якщо ви ще не можете зміркувати, що й до чого, я вам допоможу. Перше: мені нема кого послати в «Оверлук». Друге: «Оверлук» не головне — головне те, що коїться в парку. Третє: після заходу сонця жодна вертушка не зможе злетіти, бо, якщо вірити національній метеослужбі, ось-ось почнеться зовсім божевільний сніг. Ситуація зрозуміла?

— Так, — тихо відповів Геллоран. — Зрозуміла.

— Тепер про те, чому, як на мене, не вдалося викликати їх по радіо. Причина дуже проста. Не знаю, яка у вас там година, а в нас тут половина десятої. Гадаю, вони відключилися й пішли спати. Далі, якщо ви...

— Хай щастить твоїм альпіністам, хлопче, — сказав Геллоран. — Але мені хочеться, щоб ти зрозумів: не лише вони застрягли в горах через те, що не знали, у що пхаються.

Він повісив слухавку.