Слава ЗСУ!

(перевернись, умри, віддай сина на заклання)

— Будь ласка, сюди, сер, — сказав Ґрейді. — Тут дещо, що може вас зацікавити.

Розмова потекла знову, вона робилася то голоснішою, то тихішою, у неї був свій ритм, він то вплітався в музику, то вибивався з неї. Грали свінґову варіацію «Тікет ту райд» Леннона й Маккартні.

(чував я й краще — у супермаркеті, з гучномовця)

Джек по-ідіотськи хихикнув. Опустивши погляд до лівої руки, він побачив, що там ще один напівпорожній келих.

І спорожнив його одним великим ковтком.

Тепер він стояв перед полицею каміна, ноги зігрівав розпалений у каміні тріскучий вогонь.

(вогонь?., у серпні?., так... і ні... час став єдиним)

Між двома слониками зі слонової кістки стояв годинник під скляним ковпаком. Стрілки показували без хвилини північ. Він затуманеними очима вп’явся на них. То що, Ґрейді хотів показати йому оце? Він повернувся, щоб запитати, але Ґрейді вже не було.

Наполовину відігравши «Тікет ту райд», музиканти завершили мелодію міддю фанфар.

— Наспів час! — оголосив Горас Дервент. — Північ! Маски геть! Маски геть!

Він знову спробував обернутися, щоб побачити, які відомі обличчя виявляться під Глянцем і барвами масок, але заціпенів, не в змозі відвести очей від годинника, — його стрілки зійшлися, показуючи вертикально вгору. Гості продовжували скандувати:

— Маски геть!

Годинник почав делікатно вибивати північ. Уздовж сталевої рейки під циферблатом назустріч одна одній поїхали дві фігурки — одна праворуч, друга ліворуч. Джек дивився, забувши, що знімаються маски. Годинник задзижчав. Зубці повернулися, зчепилися; тепло поблискувала латунь. Балансир справно гойдався.

Одна з фігурок зображувала чоловіка, що став навшпиньки, у руках у нього було затиснуте щось на кшталт малюсінької ключки для гольфу. Друга — маленького хлопчика, одягненого в паперовий ковпачок школяра-ледаря. Лялечки. Блискучі фігурки були виконані фантастично точно. Попереду на тулії паперової шапочки малюка Джек прочитав напис: ДУРЕНЬ.

Фігурки сковзнули на протилежні кінці сталевої па-лички-осі. Звідкись неспинно лунали дзвенячі ноти вальсу Штрауса. У голові Джека в такт мелодії закрутилися слова примарної рекламної пісеньки: «корм для собак... гав-гав-гав... корм для собак...»

У годиннику татусь опустив на голову хлопчика сталевий молоточок. Син похитнувся. Молоточок піднімався й опускався, піднімався й опускався. Зведені вгору для захисту руки хлопчика затремтіли. Малий, скорчившись, упав горілиць. А молоточок усе піднімався й опускався під легку, дзвенячу музику Штрауса; здавалося, Джек бачив обличчя чоловіка — розпухлі вузли м'язів, зосередженість, затис-нутість; бачив, як рот іграшкового татуся відкривається й закривається, він обсипає лайкою непритомну, спотворену фігурку сина.

Зсередини на скляному ковпаку з’явилася малюсінька червона цятка.

Ще одна. Поруч бризнули ще дві.

Тепер бризки червоної рідини летіли вгору, як брудний дощ, вони вдарялися об скляні боки ковпака й стікали по них, заважаючи бачити, що робиться всередині, а до яскраво-червоного додалися малюсінькі сірі стрічечки живої тканини, шматочки мозку й кістки. І однаково Джек бачив, як злітає й падає молоток, — адже годинниковий механізм продовжував обертатися, зубці й далі чіплялися за важелі й зубчики цієї хитромудрої машини.

— Маски гетьі Маски геть! — верещав за його спиною Дервент, а десь людським голосом вив пес.

(але в годинника не може йти кров, годинниковий механізм не може кровоточити.)

Кров залила вже весь ковпак. Джек розгледів клаптики злиплого волосся — але й тільки, на щастя, нічого більше він не бачив, і однаково думав, що його знудить, адже він усе ще чув удари молотка, що опускається, чув навіть крізь скло, чув не гірше, ніж мелодію «Блакитного Дунаю». Але це було вже не механічне «тінк-тінк-тінк», коли механічний молоток б'є по механічній голові, удари стали м'якими, глухими — повітря розрізав справжній молоток, він із плямканням опускався на губчаті брудні останки. Останки, що колись були...

— МАСКИ ГЕТЬ!

(і над усім запанувала Червона Смерть!)

У ньому набухав жалібний пронизливий крик, Джек кинувся геть від годинника, витягнувши вперед руки, спотикаючись; ноги, як дерев'яні, чіплялися одна за одну. Він благав зупинити це — забрати його, Денні, Венді, забрати увесь світ, якщо їм так хочеться, — тільки зупинитися, не занурювати його в суцільне божевілля, залишити хоч малюсінький вогник.

Бальна зала була порожня.

Стільці, розчепіривши ніжки, лежали догори дном на столах, закритих від пилу шматками пластику. Червоний із золотим візерунком килим повернувся на танцювальний майданчик, захищаючи полірований паркет. Естрада теж була порожня, якщо не завважувати від'єднаної мікрофонної стійки й запиленої гітари без струн, притуленої до стіни. З високих вікон в'яло падало холодне ранкове світло — зимове світло.