Слава ЗСУ!

— Тату, а можна мені «Бебі Рут»?

— Можна. Сиди спокійно і не балуйся з перемиканням передач. Добре?

— Добре. Я мапи подивлюся.

— Дивись.

Джек виліз із машини, а Денні відкрив бардачок «жука» і дістав п’ять порваних мап розташування бензоколонок: Колорадо, Небраска, Юта, Вайомінґ і Нью-Мексико. Він полюбляв дорожні мапи, полюбляв водити пальцем уздовж трас. На думку Денні, у переїзді на Захід найкращим були нові мапи.

Джек сходив до аптечного прилавка, купив Денні цукерку, а собі газету й екземпляр жовтневого «Письменницького дайджесту». Давши дівчині п’ятірку, він попросив здачу четвертаками. Затисши срібло в руці, пішов до телефонної будки, що стояла біля автомата з виготовлення ключів, і протиснувся всередину. Звідси крізь троє скелець було видно Денні, що сидів усередині «жука». Голова хлопчика чемно схилилася над мапами. Джек відчув приплив любові до хлопчика, що межувала з розпачем, і від цього на обличчі застиг похмурий вираз.

Він думав_гщо висловити Елу обов’язкову подяку можна і з дому — зрозуміло, він не збирався говорити те, що могло* викликати у Венді заперечення. Але гордість Джека сказала: ні. Тепер він майже завжди прислухався до того, що підказувала йому гордість, адже крім дружини із сином, шестиста доларів на поточному рахунку й старенького «фольксваґена» 68 року в нього залишилася тільки гордість. Та й рахунок був об’єднаним. Рік тому він викладав англійську в одній із найкращих приватних шкіл Нової Англії. І друзі там були — щоправда, не зовсім такі, з якими Джек знався до того, як покинув пити, але посміятися було з ким; були приятелі — колеги по факультету, які захоплювалися тим, як хвацько він працює з класом, і його пристрастю до письменницького ремесла. Шість місяців тому все було дуже добре. Раптом виявилося, що кожні два тижні від платні залишається достатньо грошей, щоб почати робити невеликі заощадження. У дні, коли Джек пив, жодного разу не вдавалося відкласти ні копійки, хоча випивку майже завжди ставив Ел Шоклі. Джек із Венді почали обережно прикидати, чи не пошукати будинок і чи не виплатити приблизно за рік перший внесок. Ферма в селі. Шість або вісім років на те, щоб повністю її обновити — чорт забирай, вони були молоді, у них був час.

Потім він не стримався.

Джордж Гетфілд.

Запах надії обернувся запахом старої шкіри в кабінеті Кроммерта, усе разом нагадувало одну зі сцен його власної п’єси: на стінах — старі портрети колишніх директорів Стовінґтона, гравюри із зображенням школи, якою вона була в 1879 році, коли її щойно побудували, і в 1895-му, коли гроші Вандербільда дозволили спорудити закритий манеж — він досі стояв на захід від футбольного поля, присадкуватий, неосяжний, вкритий плющем. Квітневий плющ шелестів за відкритим вікном у Кроммерта, з радіатора чувся шум парового опалення, що навівав дрімоту. Джек згадав, що думав тоді: «Це не на сцені. Це по-справжньому. Моє життя. Як можна було пустити його котові під хвіст?»

— Джеку, справа серйозна. Дуже серйозна. Рада попросила мене повідомити вас що вони вирішили.

Рада бажала, щоб Джек покинув посаду, і Джек пішов їм назустріч. За інших обставин термін його перебування на ній закінчився б у червні цього року.

Після бесіди в кабінеті Кроммерта почалася найтемніша, найстрашніша ніч у житті Джека. Бажання, потреба напитися ніколи ще не було настільки сильною. Руки тремтіли. Він снував, натикаючись на предмети, перевертаючи їх. А ще його не полишало бажання зірвати все на Венді й Денні. Його норов був подібний до лютого звіра на прогнилій прив’язі. Злякавшись, як би не вдарити їх, Джек утік з дому. Скінчилося все біля входу в бар. Від того, щоб зайти всередину, Джека утримало лише одне: він розумів, що зробить це — і Венді нарешті піде, і Денні забере з собою. Він же після цього перетвориться на мерця.

Замість того щоб зайти в бар, де темні силуети смакували чяпої забуття, він вирушив додому до Ела Шоклі.

Рада проголосувала: шість — проти, один — за. Цим одним і був Ел.

Зараз Джек набрав номер оператора, і та повідомила, що за один долар вісімдесят центів можна на три хвилини зв’язатися з Елом. «Час, дитинко, штука відносна», — подумав він і кинув в автомат вісім четвертаків. Поки його виклик прибирався на схід, чулися то високі, то низькі електронні гудки.

Батьком Ела Шоклі був Артур Лонґлі Шоклі, сталевий барон. Своєму єдиному синові, Елберту, він залишив статок і величезну кількість найрізноманітніших капіталовкладень

і директорських посад у різних радах. У тому числі — і в Раді директорів Стовінґтонської підготовчої академії, улюбленого об’єкту доброчинності старого. І Артур, і Елберт Шоклі були її колишніми вихованцями, до того ж Ел жив у Бар-рі, достатньо близько, щоб особисто виявляти цікавість до шкільних справ. Кілька років Ел працював у Стовінґтонській школі тренером з тенісу.