Слава ЗСУ!

Ні, ні, ні, ні...

(ну будь ласка, Тоні, ти мене лякаєш)

ТРЕМС, ТРЕМС, ТРЕМС.

(перестань, Тоні, перестань)

Усе тане.

Стук у темряві голосніший, ще голосніший, віддається луною всюди, з усіх боків.

Тепер він у темному коридорі, зо страху втискається в синій килим, весь у буйних заростях чорних звивистих силуетів, — прислухається до все ближчого стукоту, і ось уже

Хтось — неясний силует — звертає за ріг і наближається до Денні хиткою ходою, від нього пахне кров’ю й загибеллю. В одній руці він погойдує дерев’яний молоток (ТРЕМС), описуючи нехороші дуги, вбиваючи його в стіни, розриваючи шовковисті шпалери й вибиваючи примарні хмарини вапняного пилу:

— ВИХОДЬ, ОТРИМАЙ, ЩО ЗАСЛУЖИВ! ЯК СПРАВЖНІЙ ЧОЛОВІК!

Силует наближається, від нього різко пахне чимось кисло-солодким, він величезний; молоток зі злісним свистом розсікає повітря, а потім урізається в стіну, так, що вилітає хмара пилу — при вдиху виявляється, яка вона суха й колюча, — і лунає глухе голосне «бумм!». Малюсінькі червоні вічка горять у темряві. Чудовисько йде за ним, воно виявило його, затиснуло тут спиною до голої стіни. А люк на стелі на замку.

Темрява. Відчуття, начебто він пливе.

— Тоні, будь ласка, забери мене назад, будь ласка...

І він повернувся, він, весь у поту, знову сидів на крайці тротуару Арапаго-стріт, і змокла сорочка прилипла до спини. У вухах ще стояв глухий стукіт, і пахло сечею, його влас-ною: нажаханий, він обмочив штани. Перед очима стояла безвладна рука, що звісилася з ванни; кров, що збігає долілиць по середньому пальцю, і те незрозуміле слово, значно страшніше від будь-якого іншого: ТРЕМС.

І ось — сонячне світло. Усе реальне. Крім Тоні, що стояв на розі за шість будинків, перетворившись на цятку, голос його був тихий, тонкий і приємний.

— Обережніше, доко...

Мить — і Тоні зник, а з-за рогу зринув татів старенький «жук», торохтячи проїхав по вулиці, викидаючи хмари синього диму. Денні повільно схопився на ноги з тротуару, розмахуючи руками, пританцьовуючи з ноги на ногу, волаючи: «Тату! Агов, тату! Агов! Привіт!»

Тато завів «фольксваґен» на тротуар, вимкнув мотор і відчинив дверцята. Денні побіг до нього — і застиг на місці, витріщивши очі. Душа хлопчика упала в п’яти, він закам’янів. Поряд із татом на передньому сидінні лежав молоток з короткою ручкою, до покритої запеченою кров’ю голівки прилипло волосся.

У наступну хвилину на цьому місці опинилася сумка з продуктами.

— Денні... доко, з тобою все гаразд?

— Угу. Усе о’кей. — Він підійшов до тата й зарився обличчям в оброблену овечою шкірою варену куртку, міцно обхопивши його. Джек обійняв малого у відповідь, трохи дивуючись.

— Агов, доко, не сиди стільки на сонце. Ти весь пітний, з тебе аж капає.

— Здається, я трохи поспав. Тату, я люблю тебе. Я чекав.

— Я теж люблю тебе, Дене. Ось, привіз вам дещо. Як гадаєш, ти вже досить великий, щоб віднести це нагору?

— Звісно!

— Торренс-менший, найдужча людина у світі, — сказав Джек, скуйовдивши йому волосся. — Хобі якого — засинати на розі вулиць.

Потім вони пішли до дверей, а мама вже зійшла на ґанок, щоб зустріти їх, і Денні став на другу сходинку й дивився, як вони цілуються. Вони були раді бачити одне одного. Вони випромінювали любов — як випромінювали її хлопець із дівчиною, що пройшли по вулиці, тримаючись за руки. Денні зрадів.

Сумка з продуктами, всього лише сумка з їжею, яку він тримав в оберемку, захрумтіла. Усе було гаразд. Тато вдома. Мама його любить. Нічого поганого. І крім того, не все, що Тоні показує, неодмінно збувається.

Але в серці Денні оселився страх, глибокий, льодовий, він гніздився навколо серця й того незрозумілого слова, яке хлопчик побачив у дзеркалі свого духу.

5. Телефонна будка

Припаркувавши «фольксваґен» перед універмагом «Тейбл-Меса», Джек заглушив мотор. Він знову задумався, чи не варто з’їздити й поміняти бензонасос, і знову сказав собі, що на це нема грошей. Якщо автомобільчик допрацює до листопада, можна буде з усіма почестями відправити його на спочинок. До листопада тут, уторах, буде стільки снігу, що «жук» потоне весь... а може, потонуть і три «жуки», поставлені один на одного.

— Я хочу, щоб ти залишився в машині, доко. А я принесу тобі цукерку..

— А чому мені не можна з тобою?

— Мені треба зателефонувати в особистій справі.

— Тому ти не зателефонував з дому?

— Ага.

Незважаючи на їхні куці фінанси, Венді наполягла на тому, щоб телефон був. Вона доводила, що з маленькою дитиною — особливо з таким малям, як Денні, який іноді непритомніє — не можна дозволити собі не мати телефону. Тому Джек розщедрився на тридцять доларів за установку апарата — уже кепсько — і на дев’яносто за страховку, що завдало по бюджету справді відчутного удару. Але дотепер телефон мовчав як риба, не рахуючи двох разів, коли помилялися номером.