Слава ЗСУ!

Тепер Джек зрозумів: він не має наміру вмовляти її. Він спробував урезонити Венді в барі «Колорадо», але вона відмовилася вислухати, й за всі свої старання він одержав пляшкою по голові. Але незабаром він матиме іншу нагоду. Він вибереться звідси.

Джек раптом затамував подих і різко підняв голову. Десь грали на піаніно буґі-вуґі, а люди сміялися й плескали в долоні. Хоч важкі дерев’яні двері й заглушали звуки їх можна було розчути. Грали пісеньку «У старому місті сьогодні буде гамірно».

Пальці Джека безпомічно стиснулися в кулаки. Щоб утриматися від чергової атаки на двері, довелося напружитися. Вечірка знову почалася. Спиртне, мабуть, ллється рікою. Із кимось іншим танцює дівчина, яка під білим шовковим платтям здавалася на дотик такою привабливо голою.

— Ви за це заплатите! — завив він. — Хай вам грець, ви обоє за це заплатите! Ви своє отримаєте, щоб вас! Даю слово честі. Я...

— Ну, ну, — почувся за дверима негучний голос. — Навіщо ж кричати, старий, я вас прекрасно чую.

Джек схопився на ноги.

— Ґрейді? Це ви?

— Так, сер. Саме так. Здається, вас замкнули.

— Випустіть мене, Ґрейді. Швидко.

— Я бачу, що ви, сер, навряд чи впораєтеся зі справою, яку ми обговорювали. Покарання дружини й сина.

— Вони ж мене тут і замкнули. Відсуньте засув, будь ласка!

— Ви дозволили їм замкнути вас тут? — У тоні Ґрейді пролунав вихований подив. — Ах, Господи. Жінка вдвічі менша від вас і маленький хлопчик? Навряд чи це характеризує вас як людину, яка має задатки зайняти одну з найвищих управлінських посад, чи не так?

У струмочках судин на правій скроні Джека запульсувала кров.

— Випустіть мене, Ґрейді. Я про їх подбаю.

— Справді, сер? Не знаю, не знаю. — Вихований подив змінився вихованим жалем. — Дуже боляче говорити про це, сер, але я сумніваюся. Я... й інші, ми дійшли висновку, що ви не вкладаєте в це душі, сер. Це вам... не по зубах, сер.

— Вкладаю! — закричав Джек. — Клянуся, вкладаю!

— Ви віддасте нам вашого сина?

— Так! Так!

— Ваша дружина буде неабияк заперечувати, містере Торренсе. Вона, здається... трохи сильніша, ніж ми уявляли. Так би мовити, у неї більший запас міцності. Звичайно ж, все краще вона взяла від вас.

Ґрейді поцокав язиком.

— Імовірно, містере Торренсе, вам слід було зайнятися нею відпочатку.

— Я віддам його, клянуся, — сказав Джек. Тепер він наблизив обличчя до дверей. Його прошибив піт. — Вона не буде заперечувати. Клянуся, не буде. Вона не зможе.

— Боюся, вам доведеться вбити її, — холодно завважив Ґрейді.

— Я вчиню так, як слід. Тільки випустіть мене звідси.

— Ви даєте слово, сер? — наполягав Ґрейді.

— Слово, обіцянку, клятву, що завгодно, чорт забирай. Якщо ви...

Засув з тихим клацанням відсунувся. Двері здригнулися й відкрилися на чверть дюйма. У Джека перехопило дух, а слова завмерли на губах. На секунду йому здалося, що за дверима стоїть сама смерть. Він прошепотів:

— Спасибі, Ґрейді. Клянуся, ви не пошкодуєте. Клянуся. Відповіді не було. Він усвідомлював, що припинилися всі

звуки, тільки за стінами готелю свистить холодний вітер.

Він штовхнув двері, і вони відчинилися. Слабко скрипнули петлі.

Кухня була порожня. Ґрейді зник. У холодному білому сяйві ламп денного світла все було заціпенілим, непорушним. Погляд Джека впав на велику колоду для розрізання м’яса, за якою вони їли всією родиною.

Там стояли: келих з-під мартіні, п’ять пляшок джину й пластикове блюдце з оливками.

До блюдця притулили молоток для роке, який Джек бачив в сараї.

Він довго дивився на нього.

Потім звідкись — звідусіль — пролунав голос, значно більш глибокий і владний, ніж у Ґрейді... голос пролунав усередині Джека.

(тримайте ж своє слово, містере Торренсе)

— Дотримаю, — відповів він. І почув у своєму голосі лакейську догідливість, однак упоратися з нею не зумів. — Усе виконаю.

Він пройшов до колоди, узявся за рукоятку молотка.

І підняв його.

Змахнув.

Молоток із лютим свистом розсік повітря.

Джек Торренс запосміхався.

49. Геллоран: на північ, у гори

Коли він нарешті з’їхав з дороги, було вже чверть на другу пополудні й, якщо вірити заліпленим снігом покажчикам і лічильнику миль, до Естес-Парку залишалося майже три милі. Такого швидкого й нестямного снігу, як тут, на височині, Геллоран у житті не бачив (утім, можливо, таке порівняння мало про що промовляє — адже все життя Геллоран 18 “Сяйво" намагався бачити сніг якомога рідше), вітер же, що налітав примхливими поривами то із заходу, то з-за спини, з півдня, застеляв Дікові поле зору хмарами пухнастого снігу й раз за разом безпристрасно змушував усвідомлювати, що варто Діку проґавити поворот, і він запросто пірне вниз із дороги на кілька сотень футів. «Електра», крутячи колесами, полетить догори дриґом. Ситуацію погіршувало ще й те, що до зимових доріг Геллоран не звик. Його лякала похована під снігом жовта розділова смуга, лякали різкі, дужі пориви вітру, що вільно налітали через верхів’я пагорбів і буквально розвертали важенного «б’юїка». Лякало те, що майже всі дорожні знаки ховалися під снігом — хоч монетку кидай, щоб довідатися, праворуч чи ліворуч обірветься попереду ця дорога з білого екрана кінотеатру для автомобілістів, по якому, здавалося Геллорану, він їде. Він був наляканий, та ще й як. Відтоді як на захід від Боулдера й Лайонса Геллоран піднявся на пагорби, він вів машину весь у холодному поту, пораючись коло газу і гальма так, начебто це вази епохи Мінґ. Диск-жокей поміж рок-н-рольними мелодіями наполегливо радив водіям триматися подалі від головних магістралей і в жодному разі не їздити в гори, оскільки всі дороги небезпечні, а по багатьох неможливо проїхати. Передали відомості про дрібні дорожні події, повідомили про дві серйозні аварії: компанія лижників у мікроавтобусі «фолькс-ваґен» і родина, що пробиралася в Альбукерк через гори Саґре-Де-Крісто. В обох аваріях четверо загинули й п’ятеро травмовані. «Так що тримайтеся подалі від доріг і слухайте гарну музику», — бадьоро виснував диск-жокей і завів «Діти моря на сонці», через що Геллоран відчув себе ще нещаснішим. «Ми сміємося, ми радіємо, ми...» — радісно волав Террі Джекс, і Геллоран злобливо вимкнув приймач, знаючи, що за п’ять хвилин знову увімкне його. Начхати, що передають різну бридню — усе ж краще, ніж їхати крізь біле божевілля на самоті.