Слава ЗСУ!

І звідкись кликав Тоні.

(Денніііііі...)

Пролунав глухий стукіт, добре знайомий хлопчикові, і хрипкі оддалені крики. Усіх слів розібрати він не міг, але тепер текст був уже відомий. Денні чув його раніше — і у сні, і наяву.

Він зупинився — малюк, який усього три роки тому вибрався з пелюшок, — і спробував визначити, де опинився, де міг опинитися. Хлопчик боявся — але жити цей острах не заважав. Останні два місяці його ні на хвилину не покидав страх, сила якого зростала від постійного занепокоєння до відвертого жаху, що не дає змоги думати. А цей страх жити не заважав. Але Денні хотілося дізнатись, чому з’явився Тоні, чому той кликав його на ім’я в коридорі, що не був ні частиною реального світу, ні частиною країни видінь, де Тоні іноді показував Денні різні речі. То що ж це, де...

— Денні.

Далеко у величезному коридорі темна фігурка Тоні — майже така ж малюсінька, як і сам Денні.

— Де я? — тихо звернувся він до Тоні.

— Спиш, — відповів той. — Спиш у спальні тата й мами.

У голосі Тоні звучав сум.

— Денні, — сказав він. — Твоїй мамі зроблять дуже боляче. Може, й уб’ють. Містера Геллорана теж.

— Ні!

Денні вигукнув це, стримуючи гіркоту й жах, які, здавалося, випромінювало похмуре примарне оточення. Однак у свідомості зринули образи смерті: розпластана по автостраді жаба — дивний відбиток; зламаний татів годинник, що лежить поверх коробки зі сміттям і буде викинутий; могильні плити, під кожною з яких лежить небіжчик; мертва сойка біля телеграфного стовпа; холодні недоїдки, які мама відшкрібала з тарілок, скидаючи в темну пащу відра для сміття.

І все ж хлопчик не міг зрівняти ці прості символи з рухомою складною реальністю своєї матері — вона персоніфікувала його дитяче уявлення про вічність. Вона вже була на світі, коли Денні ще не з’явився, і буде існувати, коли він знову кане в небуття. Можливість власної смерті Денні міг прийняти — він уже стикався з цим, коли потрапив у двісті сімнадцятий.

Але не мамину смерть.

Не татову.

Ніколи.

Він почав боротися, і темний коридор заколихався. Силует Тоні зробився примарним, невиразним.

— Не треба! — кричав Тоні. — Не треба, Денні, не роби цього!

— Вона не вмре! Ні!

— Тоді ти повинен допомогти їй, Денні... зараз ти глибоко у власній свідомості. Там, де я. Я — частина тебе, Денні.

— Ти — Тоні. Ти — не я. Хочу до матусі... до матусі...

— Я не приводив тебе сюди, Денні. Ти сам прийшов. Тому що знав.

— Ні...

— Ти завжди знав, — продовжив Тоні, починаючи підходити ближче. Уперше Тоні почав наближатися до нього. — Ти — глибоко всередині себе, там, куди не проникає ніщо. Ми тут самі, Денні, ненадовго. Це — «Оверлук», куди нікому немає ходу, ніколи. Тут не йдуть жодні годинники. До них не підходить жоден ключ, і їх ніколи не завести. Двері ніколи не відчинялися, а в кімнатах ніколи ніхто не жив. Але довго залишатися тут ти не можеш. Тому що воно насувається.

— Воно... — злякано прошептав Денні. Варто було йому вимовити це, як нерівномірний глухий стукіт зробився немовби голоснішим, наблизився. Жах хлопчика, лише хвилину тому холодний і стриманий, нахлинув з усієї сили. Тепер можна було розібрати слова. Хрипке настирне бурмотіння було лише грубою підробкою під татів голос, це йшов не тато. Тепер Денні зрозумів це. Він знав.

(Ти сам прийшов. Тому що знав.)

— Ой, Тоні, невже це тато? — закричав Денні. — Тато йде за мною?

Тоні не відповів. Але відповідь і не була потрібна. Денні знав. Тут роками тягся нескінченний, схожий на кошмар бал-маскарад. Помалу наростала сила — таємна і негласна, як інтерес до банківського рахунку. Сила, присутність, форма — все це були лише слова, жодне з них не мало значення. Під безліччю масок ховалася одна істота. Тепер же вона десь шукала Денні. Вона ховалася за татовим обличчям, вона наслідувала татів голос, вона одягла татів одяг.

Але це був не тато.

Це був не тато.

— Я повинен їм допомогти! — вигукнув хлопчик.

І отут Тоні опинився просто перед ним, дивитися на нього було однаково, що дивитися на самого себе, десятилітнього, відображеного в чарівному дзеркалі: широко розставлені, дуже темні очі, тверде підборіддя, красиво виліплений рот. Світле, як у матері, волосся, однак риси обличчя повторювали батьківські, немов Тоні — немов Деніел Ентоні Торренс, яким він стане одного чудового дня, — був зупинкою на півдорозі від батька до сина, примарою обох одразу, їхнім сплавом.

— Ти мусиш постаратися допомогти, — сказав Тоні. — Але твій батько... тепер він на боці готелю, Денні. Його тягне туди. Ти теж потрібний готелю, тому що він дуже жадібний.