Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Сяйво

Тоні пройшов повз нього в тінь.

— Зачекай! — крикнув Денні. — Я... що я можу?..

— Тепер він уже близько, — сказав Тоні, не зупиняючись. — Тобі потрібно тікати... ховатися... триматися від нього подалі. Тримайся подалі.

— Тоні, я не можу!

— Але ти вже почав, — сказав Тоні. — Ти згадаєш те, про що забуь твій батько.

І зник.

Десь зовсім близько почувся холодний голос батька:

— Денні? Можеш виходити, доко. Трохи надаю по попі, ото і все. Ну ж, будь чоловіком, та й по всьому. Вона не потрібна нам, доко. Тільки ти і я, гаразд? Коли із цим невеликим... покаранням буде покінчено, залишимося тільки ми — ти і я.

Денні побіг.

У нього за спиною норов цієї істоти зламаде удавану нормальність:

— Іди сюди, засранцю маленький! Зараз же!

Геть по довгому коридору, важко дихаючи, хапаючи ротом повітря. За ріг. Угору по сходах. Хлопчик біг, а стіни, що були такими високими, такими далекими, поїхали вниз; на невиразній плямі килима під ногами проступило знайоме звивисте плетиво витканих синіх і чорних ліній; двері знову виявилися пронумерованими, за ними тривали нескінченні вечірки, де юрбилися цілі покоління гостей. Повітря навколо начебто мерехтіло, луна знову й знову підхоплювала удари молотка по стінах. Денні немовби проривався крізь тонку оболонку з утроби сну на килим, що застеляє підлогу четвертого поверху біля дверей президентського люкса; поруч закривавленої купи лежали тіла двох чоловіків, одягнених у костюми й вузькі краватки. Пістолетні постріли давно позбавили їх життя, а тепер вони заворушилися перед Денні й звелися на ноги.

Хлопчик набрав повітря, щоб закричати, але промовчав.

(ШНЕСПРАВЖНІ ОБЛИЧЧЯ! НЕСПРАВЖНІ!!!)

Під його поглядом чоловіки вицвіли, як старі фотографії, і зникли.

Однак унизу молоток неспинно лупив по стінах; слабкі звуки ударів плили вгору шахтою ліфта й сходовою кліткою. Керівна сила «Оверлука» в особі батька Денні нипала по другому поверху.

За спиною хлопчика з тоненьким скрипом розчинилися двері.

У коридор висунувся розкладений труп жінки в згнилій шовковій сукні, пожовклі висохлі пальці прикрашали сіро-зелені персні. По обличчю повільно повзали жирні оси.

— Заходь, — прошептала вона Денні, посміхаючись почорнілими губами. — Заходь, станцюємо таааанго...

— Несправжнє обличчя! — прошипів він. — Не з мого часу!

Вона стривожено позадкувала від нього й, поки відступала, розтала і зникла.

— Де ти? — пронизливо кричала істота, але голос і далі лунав тільки в голові хлопчика. Він чув, як істота, що начепила личину Джека, снує по другому поверху... і ще щось.

Високий виючий звук мотора, що наближається.

Тихенько зойкнувши, Денні затамував подих. Що це, чергова маска готелю, нова ілюзія? Чи це Дік? Йому хотілося — страшенно хотілося — вірити, що це по-справжньому. Що це справді Дік, але хлопчик не смів так ризикувати.

Він відступив головним коридором й звернув у бічний прохід, кроки шелестіли по ворсу килима. Як і уві сні, на Денні похмуро дивилися замкнені двері, ось лише зараз він був у реальному світі, де гра догравалася до кінця.

Він звернув праворуч і потрапив у тупик, серце голосно тіпалося в груди. По ногах війнуло жаром. Звичайно, із пічних заслінок. Мабуть, сьогодні — день, коли тато прогріває західне крило і

(ти згадаєш, що забув твій батько.)

Що ж? Ще трішечки, і він збагне. Щось, що може врятувати їх із мамою? Але Тоні сказав, що рятувати доведеться йому самому. То що ж це?

Він опустився на підлогу під стіну, затято наАмагаючись думати. Думати було важко... готель увесь час пробував пролізти до нього в голову... Денні марилася темна безформна фігура, що розмахує молотком, обдирає шпалери... вибиває хмарини вапняного пилу...

— Допоможи, — пробурмотів він. — Тоні, допоможи.

І раптом усвідомив, що в готелі запанувала мертва тиша. Виття мотора припинилося,

(напевно, він був несправжній)

припинилися гучні веселощі, і лише вітер неспинно вив і свистів.

Раптово оживши, загудів ліфт.

Він піднімався. І Денні знав, хто — що — в ньому їхало.

Він миттю схопився на ноги, витріщившись перед себе незрячими очима. Серце стиснула паніка. Чому Тоні послав його на четвертий поверх? Тут він у пастці. Усі двері замкнені.

Горище!

Денні знав, що в готелі є горище. Він приходив туди з татом у той день, коли тато розставляв мишоловки. Але через пацюків тато не дозволив Денні піднятися нагору разом з ним — боявся, як би Денні не покусали. І люк на горище відкривався в стелі короткого коридорчика — останнього в цьому крилі. Біля стіни був довгий ціпок. Цим ціпком тато штовхнув кришку люка, і вона відкрилася. Коли вона пішла нагору, заскреготали противаги й спустилася драбинка. Якщо б можна було забратися туди й втягти драбину за собою...

Попередня
-= 177 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 3.


Останній коментар

anonymous7538 06.07.2014

Але в самому творі не вистачало хорору.


anonymous7538 04.07.2014

Цікавий кінець. Так і тримає в напруженні: "Що ж буде далі"?.


anonymous10749 04.07.2014

:-)


Додати коментар