Слава ЗСУ!

Десь у лабіринті коридорів за спиною хлопчика зупинився ліфт. З металевим деренчанням стукнули, розчиняючись, двері. І голос — уже не у свідомості малого, а наяву, жахливо реальний — покликав:

— Денні? Денні, ходи сюди на хвилиночку, га? Ти тут дещо накоїв, і я хочу, щоб ти прийшов і отримав по заслугах. Будь чоловіком. Денні? Денні?

Слухняність настільки міцно в’їлася в Денні, що він, як робот, справді зробив два кроки на голос і лише потім зупинився. Пальчики стиснулися в кулаки.

(Несправжній! Фальшиве обличчя, я знаю, хто ти! Знімай маску!)

— Денні! — заревіла істота. — Іди сюди_у щеня! Іди сюди, отримай своє,, будь чоловіком!

Голосне «бум!» — це молоток ударив у стіну. Коли голос знову проревів його ім’я, то звучав уже в іншому місці. Ближче.

Полювання починалося в реальному світі.

Денні побіг. Безшумно торкаючись ногами товстого килима, він біг повз замкнені двері, повз шовковисті візерункові шпалери, повз пригвинчений до стіни біля повороту вогнегасника. Хлопчик завагався, потім пірнув в останній коридорчик. Наприкінці коридорчика виявилися лише двері, зачинені на засув. Бігти було нікуди.

Але ціпок був на місці — він стояв там, де тато залишив його, притуливши до стіни.

Денні схопив ціпок. Він витягнув шию й пильно глянув на люк. Ціпок закінчувався гачком, яким треба було підчіплювати кільце, угвинчене в кришку люка. Треба було...

Із кришки люка звисав новісінький єльський комірний замок. Замок, який Джек Торренс повісив після того, як розставив пастки, — просто на випадок, якщо синові одного чудового дня стрельне в голову залізти туди на розвідку.

Зачинено. Денні обійняв жах.

Істота за його спиною наближалася. Похитуючись, спотикаючись, вона минула президентський люкс. Молоток із лютим свистом розсікав повітря.

Денні притулився спиною до останніх замкнених дверей і почав чекати.

55. Те, про що забули

Венді помалу приходила до тями, сіра завіса витікала геть, змінюючись болем: спина, нога, бік... вона подумала, що не має сил зрушити з місця. Боліли навіть пальці, спершу Венді не розуміла чому.

(бритва, ось чому)

Світле волосся Венді, тепер поплутане й мокре, звисало на очі. Вона відкинула його, і зсередини в тіло встромилися ребра, змусивши її застогнати. Вона розгледіла синьо-білий простір матраца, заплямований кров'ю. Її кров’ю, а може, кров’ю Джека. Несуттєво — однаково кров ще не засохла, значить, відключилася Венді ненадовго. Це мало значення, тому що...

(??чому??)

Тому що...

Спершу Венді згадала дзижчання мотора. На секунду вона тупо зосереджувалася на ньому, а потім запаморочливою, нудотною хвилею повернулася пам’ять, показавши все одразу.

Геллоран. Це повинен бути Геллоран. Бо чого б Джек пішов так раптово, не закінчивши... не прикінчивши її!

Тому що йому не було коли лінуватися. Джекові треба було швидко розшукати Денні і... і зробити свою справу Перш ніж Геллоран зуміє покласти цьому край.

А може, все вже скінчено?

Венді чула виття ліфта, що піднімається.

(О Господи, будь ласка, ні, кров, кров ще свіжа, не дозволь статися непоправному)

Якимось дивом вона знайшла сили встати і, хитаючись, пройти через спальню й руїни вітальні до закритих дверей. Штовхнувши їх, Венді вийшла в коридор.

— Денні! — закричала вона, морщачись від болю в грудях. — Містере Геллоран! Є тут хто-небудь? Хто-небудь?

Укотре зупинився ліфт. Вона почула металевий брязкіт розчинених ривком дверцят, а потім подумала, що чує якісь слова. Може, вона придумала це. Через занадто голосний вітер важко було сказати напевне.

Спираючись об стіну, вона дісталася до кінця короткого коридорчика. Венді вже зібралася звернути за кут, коли вниз по сходовій клітці й шахті ліфта поплив крик, що змусив її остовпіти:

— Денні! Виходь, щеня! Виходь і отримай своє! Будь чоловіком!

Джек. На третьому або четвертому поверсі. Шукає Денні.

Вона звернула за ріг, спіткнулася, мало не впала. У неї перехопило подих. Приблизно за чверть шляху від сходів щось

(хтось?)

лежало під стіною безформною купою. Венді пішла швидше, морщачись щоразу, як вага її тіла тиснула на ушкоджену ногу. Вона розгледіла, що це чоловік, а, присунувшись ближче, зрозуміла, що означало дзижчання мотора.

Містер Геллоран. Усе-таки він приїхав.

Венді обережно опустилася поруч із ним на коліна, шепочучи найпростішу молитву — хай він буде живий, хай! У Геллорана з носа текла кров, а з рота виплеснувся страшний кривавий згусток. Половина обличчя перетворилася на розпухлий ліловий синець. Але, дякувати Богу, Дік дихав. Хрипко, глибоко, аж уся грудна клітка тряслася.