Слава ЗСУ!

— Котел! — пронизливо закричав Денні. — Тиск не скидали ще від ранку! Він росте! Котел вибухне!

По розбитому обличчю істоти, що стояла перед Денні, розлилися жах і розуміння. Її теж осінило. Молоток випав зі стиснутих у кулаки пальців і легенько стукнув об синьо-чотжий килим.

— Котел! — закричала істота. — О ні! Цього не можна допустити! Звичайно ж ні! Ні! Ах ти, щеня кляте! Звичайно ж ні! Ох, ох, ох...

— Так! — люто крикнув Денні у відповідь. Він затряс кулачками перед цією руїною. — Тепер у будь-яку хвилину! Я знаю! Котел, тато забув про котел! І ти теж забув!

— Ні, ох, ні, не можна, не може бути, ти, брудний хлопчиську, я тобі задам, ти в мене отримаєш усе до крапельки, ох, ні, ні...

Істота раптом повернулася до нього спиною й незграбно посунула геть, волочачи ноги. На стіні застрибала, то збільшуючись, то зменшуючись, тінь — але одразу зникла. Крик, як старий серпантин, шлейфом тягнувся за цією істотою.

За хвилину брязнуЛи дверцята ліфта.

Раптом до хлопчика прийшло сяйво,

(мама містер Геллоран Дік для друзів разом живі вони живі треба вибиратися зараз вибухне зараз бабахне просто в небо)

подібне до спекотного, блискучого сонячного світла, і Денні побіг. Нога відкинула з дороги закривавлений безформний молоток для роке. Денні цього не помітив.

Заливаючись слізьми, він біг до сходів.

Треба було вибиратися звідси.

56. Вибух

Як розвивалися події після цього, Геллоран не міг сказати до кінця життя. Він пам'ятав, що повз них униз, не зупиняючись, проїхав ліфт, усередині нього щось було. Але

Дік не зробив спроби розгледіти в ромбик віконця, що це таке — судячи зі звуків, людиною воно не було. За хвилину на сходах почувся тупіт ніг, щось бігло. Спершу Венді Торренс кинулася до Геллорана, а потім зашкутильгала по головному коридору до сходів так швидко, як тільки могла.

— Денні! Денні! Дякувати Богу! Дякувати Богу!

Вона схопила хлопчика й пригорнула до себе, застогнавши від радості й болю одночасно.

(Денні)

Денні подивився на нього з обіймів матері, і Геллоран побачив, як змінився хлопчик. Бліде личко скулилося, очі потемніли, стали бездонними. Він начебто схуд. Побачивши їх поруч, Геллоран подумав, що мати має молодший вигляд, незважаючи на те, як страшно побита.

(Діку... нам треба йти... тікати... звідси... ось-ось...)

Образ: «Оверлук», через дах якого вибивається полум’я. На сніг дощем летять цеглини. Дзвенять пожежні дзвони... не те щоб яка-небудь пожежна команда зуміла дістатися сюди раніше кінця березня. Головне, що проникнуло в його свідомість — те, що це може статися будь-якої миті.

— Добре, — сказав Геллоран. Він рушив до них, спочатку відчувши себе так, начебто плив по глибокій воді. Його почуття рівноваги порушилося, праве око не бажало чітко бачити. Від щелепи до скроні й униз по шиї розходилися жахливі спалахи болю, а щока здавалася великою, як капустина. Але наполегливість хлопчика змусила його рушити з місця, і від цього стало трохи легше.

— Добре? — перепитала Венді. Вона дивилася то на сина, то на Геллорана. — Що значить «добре»?

— Нам треба йти, — сказав Геллоран.

— Я не одягнена... речі...

Денні стрілою вилетів з її обіймів і помчав по коридору. Вона провела сина очима — він саме зник за рогом — і знову подивилася на Геллорана.

— А якщо він повернеться?

— Ваш чоловік?

— Це не Джек, — пробурмотіла Венді. — Джек мертвий. Його вбив цей готель. Цей клятий готель.

Вона вдарила кулаком у стіну й розплакалася від болю в порізаних пальцях.

— Справа в котлі, чи не так?

— Так, мем. Денні каже, що він ось-ось вибухне.

— Добре. — У слові пролунала цілковита приреченість, начебто все вже було вирішено. — Не знаю, чи зможу ще раз спуститися по сходах. Ребра... він зламав мені ребра. І щось у спині. Боляче.

— Зможете, — сказав Геллоран. — Ми встигнемо.

Але раптом він згадав про звірів живоплоту й задумався, що їм робити, якщо ті охороняють вихід. Потім повернувся Денні. Він приніс чоботи, куртку та рукавиці Венді й свою курточку й рукавиці.

— Денні, — сказала мати. — Твої чобітки.

— Занадто пізно, — відповів він, не зводячи з дорослих якихось розпачливо божевільних очей. Хлопчик подивився на Діка, і раптом у голові в Геллорана виник образ годинника під скляним ковпаком, годинника з бальної зали, якого в 1949 році подарував готелю шведський дипломат. Стрілки показували без однієї хвилини північ.

— О Господи, — сказав Геллоран. — Боже милостивий.