Слава ЗСУ!

(Ні! Не можна! Не можна! НЕ МОЖНА!)

Істота верещала; верещала, але голосу вже не було — залишилася лише виюча паніка, смерть і прокльони, чутні тільки їй; вона розчинялася, втрачаючи розум і волю; вона рвала павутину й шукала, шукала і не знаходила, вибираючись, втікаючи, ідучи в порожнечу, у ніщо, гинучи...

57. Вихід

Рев струснув весь фасад готелю. Скло з вікон вилетіло на сніг і поблискувало там алмазною крихтою. Фігура жи-воплотуу вигляді собаки, яка кинулася до Денні з матір'ю, позадкувала, розписані тінню під мармур зелені очі стали байдужими, хвіст пірнув під черево, стегна опливли від страху. У голові Геллорана зазвучало її сповнене жаху виття, до якого домішувалося перелякане, здивоване нявчання великих кішок. Заледве звівшись на ноги, щоб підійти до Венді та Денні й допомогти їм, він побачив щось більш жахливе, ніж усе інше: усе ще окутаний снігом кролик скажено бився об сталеву сітку огорожі на дальньому краю дитячого майданчика, і сітка, мов цитра з поганого сну, видзвонювала якусь подобу музики. Тріск і хрускіт тісно зрослих гілок і прутиків, що становили тіло кролика й ламалися, як кістки, долітали навіть сюди.

— Діку! Діку! — закричав Денні. Він намагався підтримати матір, допомогти їй дійти до снігохода. Речі, які він прихопив для неї й для себе, виявилися розкидані між тим місцем, де вони утрьох впали, й тим, де стояли тепер. Геллоран раптом зміркував, що молода жінка одягнена в нічну сорочку й халат, Денні — без курточки, а на вулиці мороз.

(Господи, та вона босоніж)

Борсаючись у снігу, він рушив назад, підбираючи її й Денні куртки, чоботи Венді, рукавиці. Потім побіг назад, до них, час від часу провалюючись вище колін і незграбно вибираючись зі снігу. Венді була страшенно бліда, шия з одного боку — у крові, і ця кров застигала на морозі.

— Не можу, — пробурмотіла вона, навряд чи усвідомлюючи, що діється навколо. — Ні, я... не можу. Вибачте.

Денні підняв на Геллорана благальні очі.

— Усе буде о’кей, — сказав той і знову підхопив Венді. — Ходімо.

Усі троє рушили туди, де снігохід застряг у снігу після розвороту. Геллоран посадив жінку на пасажирське сидіння й накинув на неї куртку. Піднявши ноги Венді, які ще не були відморожені, але холодні, як лід, він добряче розтер їх курточкою Денні, а потім узув у чоботи. Обличчя Венді було білим, як алебастр, затуманені очі напівприкриті повіками, але її починав бити дріж. Геллоран подумав, що це хороша ознака.

Готель за їхніми спинами струсонули три вибухи поспіль. Жовтогаряче полум'я освітило сніг.

Денці наблизив губи до вуха Геллорана й щось прокричав.

— Що?

— Я кажу, вам це потрібно?

Хлопчик показував на червону каністру з бензином, яка косо визирала зі снігу.

— Здається, потрібно.

Дік підняв її й струснув. Бензин там ще був, скільки — він не міг сказати. Він прив’язав каністру до заднього сидіння снігохода. Йому довелося кілька разів обмацати роботу, перш ніж переконався, що все правильно, тому що пальці вже закоцюбнули. Він уперше зміркував, що загубив рукавиці Говарда Коттрела.

(ці я посіяв, але сестра тобі зв’яже дюжину таких, Гобі)

— Залазь! — крикнув Геллоран хлопчикові.

Денні відсахнувся.

— Ми змерзнемо!

— Треба з’їздити до сараю! Там усяка всячина... ковдри... і таке інше. Нумо, лізь до мами за спину!

Денні забрався в снігохід, а Геллоран повернув голову так, щоб можна було прокричати в обличчя Венді:

— Місіс Торренс! Тримайтеся за мене! Зрозуміли? Тримайтеся!

Вона обхопила його й притулилася щокою до спини. Геллоран завів снігохід і обережно повернув рукоятку так, щоб плавно рушити з місця. Жінка ледь трималася, і якби вона зсунулася назад, то випала б сама й своєю вагою скинула

улоичпіс;'

_в Вони поїхали. Дік зробив коло, і вони взяли курс на захід, паралельно до готелю. Геллоран додав ходу, щоб потрапити до сараю, обігнувши готель із тилу

На мить їм відкрилася чітка панорама вестибюлю «Оверлука». З розшматованої підлоги бив струмінь палаючого газу, схожий на гігантську свічку з іменинного пирога — яскраво-жовта серединка, облямована мерехтливою блакиттю. У той момент здавалося, що полум’я лише освітлює готель, а не руйнує його. Видно було стійку адміністратора зі срібним дзвіночком, перебивні картинки, що зображували кредитні картки, старомодний касовий апарат, прикрашений завитками, невеликі візерункові килимові покривала, стільці з високими спинками, набиті кінським волосом маленькі подушечки... Денні розгледів диванчик біля каміна, там у день їхнього приїзду — день закриття — сиділи три черниці. Але справжній день закриття був сьогодні.