Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Сяйво

— Я хотіла поговорити з тобою про те... про те, як нам з Денні буде краще. Може, і тобі теж. Не знаю. Напевно, треба було поговорити про це раніше.

— Зробиш для мене дещо? — запитав він, дивлячись на тремтячий кінчик сигарети. — Одну послугу?

— Яку? — Голос Венді був безрадісним, безбарвним. Він подивився їй у спину.

— Поговорімо про це за тиждень. Якщо в тебе ще буде бажання.

Тепер вона обернулася до нього, руки були в мереживі мильної піни, гарненьке личко — блідим і позбавленим ілюзій.

— Джеку, твої обіцянки нічого не варті. Ти просто продовжуєш своє...

Вона замовкла, заворожено дивлячись йому в очі, раптом утративши впевненість.

— За тиждень, — сказав він. Його голос втратив усю силу, це був шепіт. — Будь ласка. Я нічого не обіцяю. Якщо в тебе тоді ще буде бажання поюворитк, ми поговоримо. Про все, про що захочеш.

Вони довго дивилися одне одному в очі через залиту сонцем кухню. Коли вона, не сказавши більше ні слова, повернулася до посуду, Джека затрясло. Господи, як йому хотілося випити. Лише один маленькїіуі ковточок, просто щоб усе стало на свої місця...

— Денні сказав, що йому приснилося, ніби ти потрапив в аварію, — уривчасто повідомила вона. — Іноді йому сняться кумедні сни. Це він сказав сьогодні вранці, коли я його одягала. То що, Джеку? Ти потрапив в аварію?

— Ні.

До обіду нестерпне бажання випити перейшло в легку лихоманку. Він поїхав до Ела додому.

— Тверезий? — запитав Ел перш, ніж впустити його. Вигляд у Ела був жахливий.

— Як скло. Ти схожий на Лона Чейні в «Привиді опери».

— Ну, то заходь.

Весь день вони удвох грали у віст. І не пили.

Минув тиждень. Розмовляли вони з Венді не те щоб багато. Але Джек знав, що вона недовірливо спостерігає за ним. Він ковтав каву без цукру й літрами кока-колу. Якось увечері випив усю упаковку — шість банок, — а тоді побіг у ванну і все виблював. Спиртного в пляшках, що стояли в домашньому барі, не меншало. Після уроків він ішов до Ела Шоклі — такої ненависті, як до Ела Шоклі, Венді в житті ні до кого не відчувала! — а коли повертався додому, вона готова була заприсягтися, що від Джека пахне віскі або джином, але він розмовляв з нею до вечері виразно, пив каву, після вечері грався з Денні, ділячись із ним кока-колою, читав йому казки на ніч, потім сідав перевіряти твори, поглинаючи при цьому чорну каву чашка за чашкою, і Венді мусила зізнатися сама собі, що вона не мала рації.

Минали тижні. Невимовлені слова перестали крутитися на кінчиках язиків. Джек відчував, як вони відступають, але знав, що назовсім вони не відступлять ніколи. Усе ніби налагодилося. Та потім — Джордж Гетфілд. Джек знову не стримався, але цього разу був тверезим, як скло.

З "Сяйво"

— Сер, ваш абонент і далі не...

— Алло? — захеканий голос Ела.

— Прошу, — суворо сказала оператор.

— Еле, це Джек Торренс.

— Джекі! — Непідробна радість. — Як справи?

— Непогано. Я дзвоню просто сказати спасибі. Мене взяли на цю роботу, краще й бути не може. Якщо, відрізаний снігом від світу на всю зиму, я не зумію закінчити п’єсу, отже, я не закінчу її ніколи.

— Закінчиш.

— Як ти?

— Тверезий, — відповів Ел. — А ти?

— Як скло.

— Дуже тягне?

— Кожнісінький день.

Ел розсміявся.

— Знайоме відчуття. Не розумію, як ти не взявся за старе після цього Гетфілда, Джеку. Це було понад моє розуміння.

— Що поробиш, сам собі нашкодив.

— А, чорт. До весни я зберу Раду. Еффінджер уже каже, що, може, вони занадто поквапилися. А якщо з п’єси що-небудь вийде...

— Так. Чуєш, Еле, у мене там у машині малий. Схоже, він захвилювався.

— Звичайно. Зрозумів. Гарної зими, Джеку. Радий був допомогти.

— Ще раз спасибі, Елу. — Він повісив трубку, заплющив очі, стоячи в задушливій кабіні, і знову побачив, як машина збиває велосипед, як підстрибує в руках ліхтарик. У газеті наступного дня з’явилася заміточка — дрібничка, що просто заповнила порожнє місце, — але власника велосипеда не назвали. Чому він стояв там уночі, назавжди залишиться для них таємницею — і, можливо, так і мусить бути.

Він повернувся до машини й подав Денні злегка підталу «Бебі Рут».

— Тату.

— Що, любий?

Денні повагався, дивлячись у застигле обличчя батька.

— Коли я чекав, що ти повернешся з готелю, мені приснився поганий сон. Пам’ятаєш? Коли я заснув?

— Угу.

Але толку не було. Тато думав про щось інше, не про Денні. Він знову думав про Поганий Учинок.

Попередня
-= 19 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 3.


Останній коментар

anonymous7538 06.07.2014

Але в самому творі не вистачало хорору.


anonymous7538 04.07.2014

Цікавий кінець. Так і тримає в напруженні: "Що ж буде далі"?.


anonymous10749 04.07.2014

:-)


Додати коментар