Слава ЗСУ!

— Ти бачив дитину?

Джек насупився. Усе відбулося жахливо швидко. Вони вискочили з-за рогу. У світлі фар «яґуара» невиразно побачили велосипед. Ел щось закричав. Вони налетіли на нього й довго сковзали юзом.

Вони перенесли велосипед на узбіччя. Ел повернувся до «яґуара» і ввімкнув усі чотири фари. Відтак дві години вони обшукували дорогу, користуючись потужним чотирикамерним ліхтариком. Нічого. Незважаючи на пізній час, мимо «яґуара, що сів на мілину» і двох чоловіків з ліхтарем проїхало кілька машин. Жодна не зупинилася. Пізніше Джек вирішив, що з дивної примхи доля вирішила дати їм обом останній шанс, не підпустила туди поліцію і втримала всіх проїжджаючих від того, щоб зупинитися.

Очверть на третю вони повернулися до «яґуара»; тверезі, але ослаблі до нудоти.

— Що ж цей велик робив посеред дороги, якщо на ньому ніхто не їхав? — вимогливо запитав Ел. — Він же не на узбіччі лежав, а якраз посередині дороги, хай йому чорт!

Джек зумів лише похитати головою.

— Ваш абонент не відповідає, — сказала оператор. — Хочете, щоб я продовжувала викликати?

— Ще кілька дзвінків, операторе. Можна?

— Так, сер, — відгукнувся сповнений усвідомлення своїх обов’язків голос.

Нумо, Еле!

Ел перейшов через міст до найближчої телефонної будки, зателефонував приятелеві-холостякові й сказав, що якщо той візьме з гаража зимові шини для «яґуара» і привезе їх на 31-е шосе до мосту за Барром, то отримає п’ятдесят доларів. Приятель приїхав за двадцять хвилин, одягнений у джинси й піжамну куртку. Він оглянув місце події.

— Прикінчили кого-небудь? — запитав він.

Ел уже піднімав домкратом задню частину машини, а Джек відгвинчував гайки.

— На щастя, ні, — сказав Ел.

— Добре, та однаково мені краще вертатися. Заплатиш завтра.

— Чудово, — сказав Ел, не піднімаючи очей.

Удвох вони без п]*Ьблем змінили шини й разом поїхали додому до Ела Шоклі. Ел завів «яґуар» у гараж і вимкнув мотор.

У темряві й тиші він сказав:

— Я зав’язую, Джекі. Досить, приїхали. Сьогодні я вбив свого останнього «марсіянина».

І тепер, потіючи в телефонній кабіні, Джек раптом подумав, що ніколи не сумнівався — Ел здатен довести справу до кінця.

Додому вінтоді доїхав на своєму «фольксваґені», увімкнув радіо, де, немов охороняючи досвітній дім, якась група все повторювала:

Будь що буде, так і зроби... Тобі ж хочеться... Будь що буде, так і зроби. Тобі ж хочеться...

Неважливо, чи голосно пролунав пронизливий вереск шин і удар* Варто було заплющити очі — і Джек бачив те єдине зім’яте колесо, поламані спиці стирчали в небо.

Коли він увійшов у дім, Венді спала на дивані. Він заглянув у кімнату до Денні, малий лежав на спині у своєму ліжечку, поринувши у глибокий сон, рука усе ще була в гіпсі. У м’якому світлі ліхтарів, що просочувався з вулиці, Джек бачив рядки на білому вапні — там, де на гіпсі розписалися лікарі й медсестри.

Це нещасний випадок. Він упав зі сходів.

(ах ти ж підлий брехун)

Це нещасний випадок. Я не стримався.

(ти траханий п’яниця, кому ти потрібен, ти брудний шма-рок, якого бог колись висякав із носа)

Послухайте, гей, ну добре, будь ласка, мросто нещасний випадок.

Але перед очима зринув стрибучий у руках ліхтар — і останнє благання геть. Вони тоді нишпорили у висохлих до кінця листопада бур’янах, шукали розпростерте тіло, що, за всіма канонами, мусило там бути, і чекали поліцію. Несуттєво, що за кермом був Ел. Бували й інші вечори, коли машину вів Джек.

Він укрив Денні, пройшов у спальню й дістав із верхньої полиці шафи «Спеніш Ляму» тридцять восьмого калібру. Пістолет зберігався в коробці з-під черевиків. Він добру годину просидів на ліжку, не випускаючи револьвера з рук, зачарований смертоносним блиском.

Уже світало, коли Джек поклав його назад у коробку, а коробку — назад у шафу.

Того ранку він зателефонував начальникові відділу Брюк-неру й попросив перенести його уроки. У нього грип. Брюк-нер погодився — значно менш чемно, ніж це прийнято. За останній рік Джек Торренс часто потерпав від грипу.

Венді зробила йому яєчню й каву. Вони їли мовчки. Чулися лише радісні вигуки з двору, де Денні здоровою рукою весело ганяв вантажівки через купу піску. ‘

Венді заходилася мити посуд. Не обертаючись, вона сказала:

— Джеку. Я тут думала...

— Правда? — Тремтячими руками він запалив сигарету. Дивно, але цього ранку ніякого похмілля не було. Лише тремтіння. Він кліпнув. Наступної короткої миті в пітьмі на вітрове скло налетів велосипед, скло вкрилося тріщинками. Шини пискнули. Застрибав ліхтар.