Слава ЗСУ!

12. Великий обхід

— Про що ви говорили, милий? — запитала Венді, коли вони повернулися всередину.

— Ні про що особливе.

— Довгенько ж ви говорили ні про що.

Він знизав плечима, і в цьому жесті Венді впізнала батька Денні. Навряд чи сам Джек проробив би це краще. Більше з Денні неможливо було нічого витягнути. Венді відчула неабияку досаду, змішану з іще більш сильною любов'ю: любов була безпомічною, а досада походила з відчуття, що її навмисно виключили з чогось. Із ними вона іноді почувала себе сторонньою, виконавицею малюсінької ролі, що випадково заблукала назад на сцену, де розгорталися головні події. Що ж, нинішньої зими цим двом, які доводять Венді до ошаління, не вдасться відлучити її від себе — у квартирі для цього занадто мало місця. Вона раптом зрозуміла, що ревнує до того, наскільки близькі її чоловік і син, і їй стало соромно. Це занадто нагадувало те, що, мабуть, почувала її мати... занадто, щоб не стривожитися.

Зараз вестибюль був порожній, якщо не зважати на Уллмана й головного клерка за стійкою (вони підбивали підсумки біля каси), покоївок, що переодяглися в теплі штани й светри і стояли біля парадних дверей, обклавшись багажем, і Ватсона, тутешнього техніка-доглядача. Він помітив, що Венді дивиться на нього, і підморгнув... з відвертою хіттю. Вона квапливо відвела очі. Джек був біля вікна одразу за рестораном, він із мрійливим видом розглядав пейзаж, виразно насолоджуючись.

Певно, знімати касу закінчили, тому що Уллман, голосно гупнувши, замкнув її. Він надписав на стрічці свої ініціали й заховав її в маленький футляр на блискавці. Венді про себе поаплодувала клеркові, обличчя якого виражало величезне полегшення. Уллман справляв враження людини, що будь-яку недостачу вирве в головного клерка з-під шкіри... не проливши ні краплі крові. Венді не дуже й турбував Уллман і його настирлива метушлива манера. Він був точнісінько таким, як і всі начальники, з якими їй доводилося мати справу — як чоловіки, так і жінки. Із клієнтами він умів бути цукрово-солодким, а за лаштунками, з персоналом, перетворювався на дрібного тирана. Але зараз дисципліні прийшов кінець, і на обличчі головного клерка читалася написана великими літерами радість. Із дисципліною, до речі, було покінчено для всіх, крім них із Джеком і Денні.

— Містере Торренсе, — владно покликав Уллман. — Будь ласка, підійдіть сюди.

Джек пішов до нього, кивнувши Венді й Денні на знак того, що і їм варто підійти.

Клерк, що пішов було всередину, тепер повернувся, уже в пальто.

— Бажаю добре провести зиму, містере Уллмане.

— Сумніваюся, — холодно сказав Уллмане. — Дванадцятого травня, Бреддоку. Ні на день раніше. Ні на день пізніше.

— Так, сер.

Бреддок обійшов стійку. Обличчя його, відповідно до ситуації, виражало гідність і розважливість, але коли він повернувся до Уллмана спиною, то посміхнувся, як школяр. Він щось швидко сказав двом дівчатам, які все ще чекали біля дверей своє авто, і вслід йому полетів короткий вибух здавленого сміху.