Слава ЗСУ!

— Сюди, будь ласка.

Уллман відчинив двері в дальньому кінці вітальні. Вони вели в широку й простору спальню. Там стояли два однакових ліжка. Венді глянула на чоловіка, посміхнулася, знизала плечима.

— Немає проблем, — відповів Джек. — Ми їх зсунемо.

Містер Уллман, щиро здивований, оглянувся.

— Прошу?

— Ліжка, — люб’язно пояснив Джек. — їх можна зсунути.

— О, звичайно, — сказав Уллман, миттєво зніяковівши. І Іотім його обличчя прояснилася, а з-під комірця сорочки вгору поповз рум’янець. — Як вам зручно.

Він провів їх назад у вітальню, ще одні двері звідти відкривалися в іншу спальню, де стояло двоповерхове ліжко. У кутку бряжчав радіатор, а килимок на підлозі був прикрашений жахливим візерунком: кактусами й шавлією. Венді иомітила, що Денні вже накинув на нього оком. Стіни кімнати, не такої великої, як сусідня, вкривали панелі зі справжньої сосни.

— Доко, як ти гадаєш, витримаєш ти тут? — запитав ) (жек.

— Ще б пак. Я буду спати на верхньому ліжку, гаразд?

— Як хочеш.

— І килимок мені теж подобається. Містере Уллмане, чому у вас не всі килими такі?

На мить у містера Уллмана обличчя зробилося таким, начебто він запустив зуби в лимон. Потім він посміхнувся й поплескав Денні по щоці.

— Оце ваші кімнати, — сказав він, — тільки ванна за основною спальнею. Квартира не надто велика, але, звичайно, ви можете розташовуватися і в інших номерах готелю. Камін у вестибюлі — у доброму робочому стані, так, принаймні, мені сказав Ватсон, і якщо внутрішній голос підкаже вам обідати в їдальні — не соромтеся, обідайте.

Він говорив тоном людини, яка дарує великі привілеї.

— Добре, — сказав Джек.

— Спустимося вниз? — запитав містер Уллман.

Вони з’їхали на ліфті в тепер уже геть порожній вестибюль, лише Ватсон у шкіряній куртці підпирав вхідні двері, колупаючи в зубах зубочисткою.

— Я гадав, ви вже далеко звідси, — прохолодним тоном вимовив містер Уллман.

— Та ось, товчуся тут, щоб нагадати містерові Торренсу про котел, — сказав Ватсон, випрямлюючись. — Не спускайте з нього очей, друже, і все буде якнайкраще. Разів зо два на день скидайте тиск. Він повзе.

«Він повзе», — подумав Денні. Ці слова відлунювали в довгому тихому коридорі його свідомості, дзеркальному коридорі, у який люди рідко заглядають.

— Добре, — сказав батько.

— І все буде гаразд, — сказав Ватсон і простягнув Дже-кові руку Той потиснув її. Ватсон повернувся до Венді й схилив голову.

— Мем, — сказав він.

— Дуже приємно, — відгукнулася Венді й подумала, що це пролунало геть абсурдно. Вона була родом з Нової Англії, прожила там усе життя, і їй здавалося, що декількома короткими фразами цей кошлатий Ватсон утілив все те, що, як вважається, і є Заходом. Нехай навіть до цього він їй хтиво підморгував.

— Торренсе-молодший, — серйозно сказав Ватсон і простягнув руку. Денні, який уже з рік прекрасно розбирався в рукостисканнях, несміло подав свою руку й відчув, як вона потонула в долоні Ватсона. — Піклуйся про них гарненько, Дене.

— Так, сер.

Ватсон відпустив рученя Денні й розпрямився. Він глянув на Уллмана.

— Що ж, до наступного року, — сказав він, простягаючи руку.

Уллман в’яло торкнувся до неї. Рожевуватий камінь у його персні піймав світло люстри у вестибюлі й зловісно підморгнув.

— Дванадцятого травня, Ватсоне, — сказав він. — Ні на день раніше або пізніше.

— Так, сер, — сказав Ватсон, і Джек виразно уявив, як подумки той додав: «Траханий підар».

— Гарної вам зими, містере Уллмане.

— О, у цьому я сумніваюся, — зарозуміло відповів той.

Ватсон відчинив одну стулку великих парадних дверей, вітер завив голосніше й заходився тріпати комір його куртки.

— Ви обережніше, — сказав він.

Відповів Денні:

— Так, сер.

Ватсон, не такий і далекий предок якого володів готелем, соромливо прослизнув у двері. Ті зачинилася за ним, заглушивши вітер. Вони всі разом спостерігали, як Ватсон простукав поношеними чорними ковбойськими чоботями по широких щаблях парадного ґанку. Поки він перетинав стоянку й залізав усередину свого пікапа «Інтернешнл гар-вестер», біля його ніг кружляло тендітне жовте листя осики. Він завів авто, із заржавленої вихлопної труби вилетів синій димок. Поки машина заднім ходом виїжджала зі стоянки, усі мовчали, немов були під владою закляття. Вантажівка Ватсона зникла за виступом пагорба, а потім з’явилася знову, маленька, на головній дорозі. Він тримав курс на захід.

На мить Денні відчув, що йому самотньо, як ніколи в житті.