Слава ЗСУ!

13. Парадний вхід

Сімейство Торренсів стояло на довгому парадному ґанку готелю «Оверлук», немов позуючи для сімейного портрета: у центрі — Денні в застебнутій курточці, яка від минулої осені стала малою й уже протиралася на ліктях; за ним — Венді, що опустила руку йому на плече; ліворуч від хлопчика — Джек, долоня якого невагомо лежала на голівці сина.

Містер Уллман у дорогому коричневому мохеровому пальті, застебнутому на всі ґудзики, на крок відстав. Сонце, що вже геть зникло за горами, обвело вершини золотою вогненною облямівкою, а тіні зробило довгими й ліловими. На стоянці залишилося лише три авта: тутешня вантажівка, «Лінкольн-Континенталь» Уллмана й старенький «фолькс-ваґен» Торренса.

— Ну, ось ключі, — сказав Уллман Джеку. — Ви все зрозуміли щодо котла й опалення?

Джек кивнув, почуваючи до Уллмана щось на кшталт щирого співчуття. У цьому сезоні справи закінчилися, клубок змотали до 12 травня майбутнього року — не до 11, не до 13-і відповідальний за все Уллман, який правив про готель тоном, у якому звучала безсумнівна пристрасть, не міг не пошукати недоліків.

— Гадаю, я впораюся як слід, — сказав Джек.

— Добре. Буду з вами в контакті. — Але він і далі не квапився, начебто чекав, що вітер прийде на допомогу й, можливо, віднесе його до авта. Уллман зітхнув. — Ну гаразд. Бажаю добре провести зиму, містере Торренсе, місіс Торренс. І тобі, Денні.

— Спасибі, сер, — сказав Денні. — І вам теж.

— Сумнівно, — ще раз сказав Уллман, і це пролунало сумно. — Цей готель у Флориді, якщо казати відверто, справжній смітник. Гайнуєш час на марноту. «Оверлук» — ось моя теперішня справа. Гарненько піклуйтеся про нього для мене, містере Торренсе.

— Гадаю, наступної весни, коли ви повернетеся сюди, він буде на місці, — сказав Джек, а в мозку Денні блискавкою промайнула думка

(а ми?)

і пропала.

— Звісно. Звісно, він буде на місці.

Уллман подивився на дитячий майданчик, де під вітром потріскували кущі-тварини. Потім ще раз діловито кивнув.

— Що ж, до побачення.

Він швидко й манірно пройшов до свого автомобіля — кумедно великого для такої низенької людини — і зник усередині. Загурчав, оживаючи, мотор «лінкольна», а коли він вибирався зі свого місця на паркінґу, спалахнули задні фари. Машина від’їхала, й Джек зумів прочитати маленьку табличку над місцем її стоянки: «ТІЛЬКИ ДЛЯ МАШИНИ МІСТЕРА УЛЛМАНА, УПР.».

— Аякже, — тихо мовив Джек.

Вони проводжали його поглядами, поки машина не зникла з виду, з’їхавши вниз по східному схилу. Коли вона зникла, всі троє переглянулися — мовчки, майже злякано. Вони залишилися самі. По акуратно підстриженій галявині, не призначеній для очей постояльців, зграйками безцільно кружляло листи осики, ледь торкаючись землі. Крім них трьох, не було кому побачити, як осіннє листя крадеться по траві. Від цього в Джека виникло дивне відчуття — начебто він зменшувався, і його життєва сила змаліла до жалюгідної іскорки, зате готель і його територія удвічі збільшувалися, ставали лиховісними, і їхня похмура нежива сила перетворювала його, Джекову, родину на карликів.

Потім Венді сказала:

— Поглянь-но на себе, доко. У тебе з носа тече, як із пожежного шланга. Ходімо досередини.

І вони пішли всередину, рішуче зачинивши двері перед безупинним виттям вітру.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ ОСИНЕ ГНІЗДО

14. На даху

— Ах, ти ж, курва, хай тобі чорт!

Джек Торренс скрикнув від болю й подиву і з розмаху плеснув правою рукою по синій робочій ковбойці, проганяючи велику сонну осу, що вжалила його. Потім якомога швидше поліз угору по даху, поглядаючи через плече, чи не піднімаються з гнізда, яке він розворушив, брати й сестри цієї оси, щоб стати на бій. Якщо так, усе могло кепсько закінчитись — гніздо було на шляху до сходів, а люк, що вів на горище, був замкнений зсередини. Падати довелося б з висоти сімдесяти футів на зацементовану веранду між готелем і галявиною.

Прозоре повітря над гніздом було непорушним, непо-тривоженим.

З відразою присвиснувши крізь зуби, Джек сів, осідлавши гребінь даху, і оглянув указівний палець правої руки. Той уже почав опухати, і Джек вирішив, що варто спробувати проповзти повз гніздо до сходів, щоб спуститися й прикласти до пальця лід.

Було двадцяте жовтня. Венді й Денні поїхали в Сайдвін-дер на тутешній вантажівці (старенькому, торохтливому «доджі», якому все-таки довіряти можна було більше, ніж «фольксваґену» — той тепер похмуро хрипів, мов доживав останні дні), щоб купити три галони молока й дещо придбати до Різдва. Закуповувати подарунки було зарано, але неможливо було сказати, коли остаточно випаде сніг. Заморозки вже почалися, а дорога до «Оверлука» подекуди бралася ожеледдю.