Слава ЗСУ!

16. Денні

Наприкінці холу, у спальні, Венді чула, як принесена Джеком знизу друкарська машинка на тридцять секунд оживала, на кілька хвилин запановувала тиша, а потім машинка знову давала коротку чергу. Немов Венді, сидячи в ізольованому доті, слухала автоматичну стрільбу. Тріск машинки звучав для неї музикою; так рівно Джек не працював із другого року їхнього шлюбу, коли він написав те оповідання, яке купив «Есквайр». Він сказав, що на добре чи на зле, але до кінця року хоче закінчити п’єсу й узятися за що-небудь новеньке. А ще він сказав, що йому начхати, чи викличе показана Філ-ліс «Маленька школа» галас; начхати, навіть якщо п’єса провалиться — і в це Венді теж вірила. Сам процес його писання вселяв у неї нескінченно багато надій — не тому, що вона багато чого очікувала від п’єси, а тому, що чоловік, здається, повільно зачиняв масивні двері в кімнату чудовиськ. На ці двері він налягав плечем уже давно, і ось нарешті вони гойднулися, щоб зачинитися.

Кожна натиснута ним клавіша зачиняла їх ще трохи більше.

— Поглянь, Діку, поглянь.

Денні нахилився над одним з п’яти стареньких букварів, які Джек знайшов у Боулдері, безжалісно перетрусивши незліченні букіністичні крамнички. З ними Денні вийде з читання на рівень учня другого класу. Вона казала Джекові, що такі плани занадто честолюбні. їхній син — розумака, вони знають це, але було б помилкою підштовхувати його до занадто високих результатів. Джек погодився. Ніяких підштовхувань не буде. Але якщо хлопчик схоплює швидко, варто бути готовим до цього. Зараз Венді задумалася — може, Джек був неправий і в цьому теж?

Підготовлений чотирма роками «Сезам-стріт» і трьома — «Електрик компані», Денні, схоже, посувався вперед із приголомшливою швидкістю. Він так запопався до книжок, немов від того, як навчиться читати, залежало його життя, а приймач і планер осіли на полиці над його головою. У затишному світлі довгошийої лампи, яку вони встановили в кімнаті Денні, його личко було більш напруженим і блідим, ніж їй хотілося 6. Він дуже серйозно ставився і до читання, і до листочків для самостійної роботи, які для нього щодня складав тато. Зображення яблука й груші. Під ними великим, акуратним почерком Джека написано: «яблуко».

Обведи правильну картинку — ту, до якої підходить слово. І їх синочок, не відриваючись, переводив погляд з напису на картинку й назад, ворушачи губами, вимовляючи слово, яке буквально потом виходило з нього. Тепер, затиснувши в пухкому кулачку двосторонній червоний олівець, Денні міг сам написати дюжини зо три слів.

Він повільно водив пальцем по рядках у букварі. Над ними була картинка, яку Венді пам’ятала ще відтоді, як дев’ятнадцять років тому сама ходила в початкову школу. Усміхнений хлопчик із темним хвилястим волоссям. Дівчинка в короткому платтячку, голова — у світлих кучериках, у руці скакалка. Пес, що ганяє за великим червоним м’ячем. Трійця з першого класу: Дік, Джейн і Джип.

— Поглянь, Джип біжить, — повільно читав Денні. — Біжи, Джипе, біжи. Біжи, біжи, біжи. — Він замовк і перевів палець на рядок нижче. — Поглянь... — він нижче нахилився над книгою, тепер майже торкаючись носом сторінки. — Поглянь...

— Не так близько, доко, — спокійно сказала Венді. — Очі зіпсуєш. Це...

— Не підказуй! — сказав він, ривком випрямившись. У голосі звучала тривога. — Мамо, не підказуй, я можу сам!

— Добре, любий, — сказала вона. — Але це не так і важливо. Слово честі.

Не звернувши на неї уваги, Денні знову нахилився вперед. На обличчі малого читався такий вираз, який найчастіше можна побачити на випускному іспиті в якому-небудь коледжі. Венді це подобалося все менше й менше.

— Поглянь, м... я... че... Поглянь, мяче? Поглянь... М^Уяч\

Раптове торжество. Гарячність. Гарячність у голосі Денні лякала.

— Поглянь, м’яч!

— Правильно, — сказала вона. — Любий, я думаю, на сьогодні вистачить.

— Мамо, ще кілька сторінок. Будь ласка.

— Ні, доко. — Вона рішуче закрила книжку в червоній обкладинці. — Час спати.

— Ну будь ласка.

— Денні, не приставай. Мама втомилася.