Слава ЗСУ!

— Добре. — Але він кинув на буквар тужливий погляд.

— Іди поцілуй тата, а потім умийся. Не забудь почистити зуби.

— Ага.

Сутулячись, він вийшов — маленький хлопчик у піжамних штанях і великій фланелевій куртці з футбольним м’ячем на грудях і написом «ПАТРІОТИ НОВОЇ АНГЛІЇ» на спині.

Машинка Джека перестала стукати, і Венді почула, як Денні від душі чмокнув тата.

— На добраніч, тату.

— На добраніч, доко. Як справи?

— По-моєму, добре. Мене мама зупинила.

— Мама права. Уже скоро дев’ята. Ідеш умиватися?

— Ага.

— Чудово. У тебе у вухах вже картоплю можна саджати. І цибулю, і часник, і моркву, і...

Рішуче клацання дверей у ванну обірвав сміх Денні. Він волів митися на самоті, хоча вони із Джеком дотримувалися думки «дивляться, то й начхати!» Ще одна ознака того — а ознак цих ставало все більше, — що в домі живе не просто знята під копірку копія одного з них, не комбінація якостей їх обох, а інша людина. Це трохи засмучувало Венді. Настане день, і власне дитя перетвориться для неї на чужу людину... і вона стане йому чужою. Але не настільки, як її мати — для неї. Господи, будь ласка, нехай буде інакше. Нехай Денні й дорослий буде любити свою матір.

Машинка Джека знову застукотіла через нерівні проміжки часу.

Не встаючи зі стільця за столом, де читав Денні, Венді окинула поглядом кімнату сина. Планер з акуратно забитим крилом. На столі нагромаджуються книжки-картинки, роз-мальовки, старі комікси про Людину-Павука з відірваними наполовину обкладинками, неакуратна стопка «Лінкольн-Лоґз». Коло цих дрібничок акуратно прилаштована модель «фольксваґена», упаковка так і не розкрита. Якщо Денні не зменшить темп, вони з татом почнуть збирати авто завтра або післязавтра ввечері — де там кінець тижня. Малюнки Денні — Вінні-Пух, Іа, Крістофер Робін — акуратно приколоті до стіни, щоб, як гадала Венді, незабаром змінитися на плакати й світлини рок-співаків, накачаних наркотиками. Безневинність і недосвідченість. Природа людська, дитинко. Хапай і гарчи. Однаково, їй робилося від цього сумно. Наступного року він піде до школи, і їй доведеться віддати його приятелям принаймні половину Денні. Може, і більше. Коли здавалося, що справи в Стовінґтоні йдуть непогано, вони із Джеком якийсь час пробували завести другу дитину, але тепер Венді знову вживала піґулки. Усе було занадто нестабільним. Хтозна, де вони опиняться за дев’ять місяців.

Її погляд упав на осине гніздо.

Воно займало найпочесніше місце в кімнаті Денні, лежало на великій пластмасовій тарілці на столику біля ліжка. Незважаючи на те, що гніздо було порожнім, Венді це не подобалося. Сумніваючись, чи не заразне воно, Венді хотіла було запитати Джека, потім вирішила, що той посміється з неї. Але завтра, завтра вона запитає в лікаря — якщо зуміє вибрати момент, коли Джека не буде в кабінеті. Ця штука, зроблена з жуйки й слини безлічі недружелюбних створінь, що лежала за фут від голови її сплячого сина, була їй не до душі.

Вода у ванній ще лилася; Венді піднялася й пішла назад у велику спальню — переконатися, що все о’кей. Джек не підвів очей; він загубився в створеному ним самим світі, пильно дивлячись на машинку, затиснувши в зубах сигарету з фільтром.

Вона легенько постукала в замкнені двері ванної.

— Усе гаразд, доко? Ти не заснув?

Відповіді не було.

— Денні?

Відповіді не було. Венді штовхнула двері. Замкнено.

— Денні? — тепер вона затурбувалася. Крім рівного шуму води нічого не було чутно. їй стало не по собі.

— Денні? Любий, відчини двері.

Відповіді не було.

— Денні!

— Господи, Венді, чи ти збираєшся тарабанити у двері всю ніч?

— Денні замкнувся у ванній і не відповідає!

Джек виліз через стіл. Було помітно, що він вибитий з колії. Він різко стукнув у двері.

— Денні, відчини. Це не гра.

Відповіді не було.

Джек постукав дужче.

— Перестань, доко. Час спати — отже, час спати. Не відчиниш, надаю по попі.

«Зараз він зірветься», — подумала Венді й злякалася ще дужче. За два роки від того вечора Джек і пальцем не зачепив Денні, навіть коли гнівався, але, судячи з його тону, зараз він був достатньо сердитий, щоб зробити це.

— Денні, любий... — почала вона.

Відповіді не було. Тільки шуміла вода.

— Денні, якщо через тебе мені доведеться зламати замок, можу твердо обіцяти, що ніч ти проспиш на животі, — попередив Джек.

Нічого.

— Ламай, — сказала Венді, і раптом говорити стало важко. — Швидко.

Розмахнувшись, Джек садонув ногою у двері праворуч від ручки. Благенький замок одразу ж піддався, і, розчинившись навстіж, двері вдарили в кахельну стіну ванної, відскочили від неї й наполовину зачинилися.