знайди книгу для душі...
А може, у ньому повно ос?
Ртуть внутрішнього термометра Денні впала до десяти ступнів нижче нуля. Він, як зачарований, не зводив очей із чорного отвору в центрі наконечника. Може, там справді повно ос... ос, що затаїлися, їхні коричневі тільця напоєні осінньою отрутою, такі повні, що з жал стікають чисті краплі.
Раптом Денні зрозумів, що просто-таки заціпенів від жаху; якщо зараз він не змусить себе піти, ноги приростуть до килима й він залишиться тут витріщати очі на діру в центрі латунного наконечника, як птах дивиться на змію; він залишиться тут доти, поки його не знайде тато, і що тоді?
Тоненько застогнавши, хлопчик змусив себе побігти. Коли він порівнявся зі шлангом, світло впало так, що йому здалося, начебто наконечник ворушиться, обертається, приготувавшись ударити, і Денні, високо підстрибнувши, приземлився по той бік шланга. У паніці йому здалося, що ноги віднесли його мало не під стелю, а чубчик мазнув штукатурку стелі коридору, хоча пізніше він зрозумів, що такого бути не могло.
Перестрибнувши через шланг, він побіг, і раптом почув — той гнався за ним, латунна зміїна голова швидко сковзала по килиму з тихим, сухим свистом, немов гримуча змія пробиралася зарослим сухою травою полем. Він гнався за Денні, і сходи раптом здалися такими далекими, начебто з кожним стрибком, який хлопчик до них робив, відсувалася назад.
Він спробував крикнути: «Тату!», але горло стиснулося й не пропустило ні слова. Він був сам. Звук за спиною робився голосніший — по сухому ворсі килима із шелестом, звиваючись, сковзала змія. Вона гналася за ним по п'ятах, а може, стала на хвіст, і по латунному наконечнику стікала чиста отрута.
Денні досяг сходів, і щоб зберегти рівновагу, йому довелося скажено замахати руками. На мить йому здалося, що він грьопнеться й стрімголов скотиться вниз.
Він швидко оглянувся через плече.
Шланг не рухався. Він лежав, як лежав, один виток відмотався з рами, на підлозі коридору — латунний наконечник, байдуже відвернений від нього. «Бачиш, дурнику? — докоряв він собі. — Усе це ти вигадав, боягузе. Це все твоя уява. Боягуз, боягуз».
Він притискався до поручнів — ноги від пережитого тремтіли.
(Зовсім він за тобою не гнався)
підказав розум, і, ухопившись за цю думку, хлопчик знову й знову повертався до неї.
(зовсім не гнався за тобою, зовсім не гнався за тобою, зовсім ні, зовсім ні)
Боятися не було чого. Якби Денні хотів, він міг повернутися й повісити шланг на місце. Міг — але не думав, що зважиться на таке. Бо ж якщо шланг гнався за ним, а на місце повернувся, коли зрозумів, що справді... не може... наздогнати його?
Шланг лежав на килимі й, здавалося, запитував: може, повернешся, спробуєш іще разок?
Денні, тупотячи, побіг униз.
20. Бесіда з містером Уллманом
Сайдвіндерська публічна бібліотека виявилася невеликою старенькою спорудою за квартал від ділових районів міста. До дверей скромного, сповитого виноградом будинку вела широка бетонна доріжка, обсаджена квітами, які з літа перетворилися на сухі кістяки. На газоні розташувався великий бронзовий пам'ятник генералові Громадянської війни, про якого Джек ніколи не чув, хоча підлітком і захоплювався Громадянською війною.
Підшивки газет зберігалися в підвалі. Це були сайдвіндерська «Ґазетт», що збанкрутувала в шістдесят третьому році, «Естес Парк Дейлі» та боулдерська «Камера». Ден-верських газет не було взагалі.
Зітхнувши, Джек зупинився на «Камері».
Коли підшивка дійшла до 65 року, справжні газети змінилися котушками мікрофільмів. («Пожертвування федеральної влади, — радісно повідомив бібліотекар. — Коли до нас дійде наступний чек, ми сподіваємося перезняти матеріали з 1958 по 64 рік, але це все робиться так повільно, правда? Ви ж будете обережні, чи не так? Знаю, знаю. Буде потрібно — покличте».) У єдиного апарата для читання лінзи чомусь виявилися пошкоджені, тож, коли Венді поклала йому руку на плече (хвилин за сорок п'ять після того, як Джек закінчив перегортати оригінали газет), у нього неабияк боліла голова.
— Денні в парку, — сказала вона, — але не хочеться, щоб він занадто довго був на вулиці. Як думаєш, скільки тобі ще?
— Десять хвилин, — сказав він. Чесно кажучи, він уже знайшов слід останнього етапу захоплюючої історії «Оверлука» — років, що між бандитською перестрілкою й переворотом, учиненим Стюартом Уллманом із компанією. Але йому й далі хотілося приховати це від Венді.
— До речі, навіщо тобі це? — запитала вона і скуйовдила Джеку волосся, але тон не дуже й збуджував.
anonymous7538 06.07.2014
Але в самому творі не вистачало хорору.
anonymous7538 04.07.2014
Цікавий кінець. Так і тримає в напруженні: "Що ж буде далі"?.
anonymous10749 04.07.2014
:-)