Слава ЗСУ!

Він неспокійно заворочався в ліжку, відшукуючи очима заспокійливе світло нічника. Тут справи пішли гірше. У цьому Денні був упевнений. Спершу було не так і погано, але поступово... тато став куди більше думати про випивку Іноді він гнівався на маму, сам не знаючи, за що. Він нипав, обтираючи губи хусточкою, а погляд був далеким і похмурим. Мама турбувалася за нього й за Денні теж. Не треба було «сяяти», щоб зрозуміти це — воно сковзало в тривожних маминих розпитах у той день, коли йому здалося, що шланг перетворився на змію. Містер Геллоран сказав, що гадає, начебто всі мами трошки вміють «сяяти», і в той день вона зрозуміла — щось відбулося. Але не знала що.

Він зібрався було розповісти їй про це, але з кількох причин утримався. Денні зрозумів, що лікар із Сайдвіндера відмахнувся й від Тоні, і від усього, що той показує Денні, як від речей, абсолютно (ну, майже)

нормальних. Якби він розказав про шланг, мама могла б не повірити. Гірше: вона могла неправильно це витлумачити, подумати, що в Денні НЕ ВСІ ДОМА. Він трішки розумів щодо ВСІХ ДОМА — менше, звичайно, ніж щодо ЗАВЕСТИ ДИТИНУ, це йому мама докладно пояснила близько року тому, — але достатньо.

Якось у дитячому садку приятель Денні Скотт тикнув пальцем у хлопчика на ім’я Роберт Стенджер — той понуро тинявся біля гойдалки з таким витягнутим обличчям, що загаєшся — наступиш. Батько Робіна викладав арифметику в татовій школі, а батько Скотта був там учителем історії. Більшість малят у дитячому садку мали стосунок або до стовінґ-тонської школи, або до розташованого за містом маленького заводика Ай-Бі-Ем. Шкільні діти трималися однієї купи, айбіемівські — іншої. Були, звичайно, перехресні дружби, але для хлопців, чиї батьки знали одне одного, здавалося досить природним триматися разом. Коли в одній із групок у дорослих зчинявся скандал, він майже завжди в жахливо перекрученій формі просочувався до дітей, однак в іншу групу перекидався рідко.

Вони зі Скотті сиділи в іграшковій ракеті, й тут Скотті тикнув у Робіна великим пальцем і сказав: «Знаєш цього хлопця?»

— Ага, — сказав Денні.

Скотті нахилився вперед.

— Учора ввечері в його тата виявилися НЕ ВСІ ДОМА. Вони його забрали.

— Так? Через це?

Скотті, схоже, обурився.

— Він збожеволів! Ну, розумієш. — Скотті скосив очі, вивалив язика і вказівними пальцями описав навколо вух більші еліпси. — Вони забрали його в БОЖЕВІЛЬНЮ.

— Ого, — сказав Денні. — А коли йому дозволять повернутися?

— Ніколи-ніколи-ніколи, — похмуро оголосив Скотті.

За той і наступний день Денні почув, що:

а) містер Стенджер намагався повбивати всю родину, включаючи Робіна, з пістолета, залишеного на пам’ять із Другої світової;

б) містер Стенджер, поки БУЯНИВ, розніс весь будинок на друзки;

в) містера Стенджера застали, коли він поїдав жменю здохлих жуків із травою так, начебто це були ласощі з молоком, при цьому він плакав;

г) коли «Ред Сокс» програли важливий матч, містер Стенджер намагався задушити свою дружину панчохою.

Коли тривога Денні стала занадто сильною, щоб тримати її в собі, він нарешті запитав про містера Стенджера в тата. Тато посадив хлопчика на коліно й пояснив, що містер Стенджер перебував у сильній напрузі, почасти — через родину, почасти — через роботу, а почасти — через такі речі, зрозуміти які під силу лише лікарям. У нього були приступи плачу, а три дні тому він розплакався й не зміг зупинитися, і переламав у Стенджерів купу речей. У нього були ВСІ ДОМА, сказав тато, це називається НЕРВОВИЙ РОЗЛАД, і містер Стенджер зовсім не в БОЖЕВІЛЬНІ, а в САНАТОРІЇ. Але, незважаючи на обережні татові пояснення, Денні був наляканий. Він не бачив особливої різниці між НЕ ВСІМА ДОМА й НЕРВОВИМ РОЗЛАДОМ, і як не називай — БОЖЕВІЛЬНЯ чи САНАТОРІЙ, — однаково там на вікнах сталеві ґрати й звідти не випустять, якщо здумаєш піти. До того ж батько, зовсім ненавмисно, підтвердив другий вислів

Скотті — той, що сповнював Денні неясним невизначеним жахом. Містер Стенджер тепер живе там, де ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ. Ті, що приїжджають за тобою у фургоні без вікон, у фургоні, сірому, як могильний камінь. Вони підкочують до тротуару перед твоїм будинком, ці ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ, вилазять, і забирають тебе від рідних і змушують жити в кімнатах з м’якими стінами, а якщо захочеш написати додому, доводиться робити це «крейолсами».

— Коли йому дозволять повернутися? — запитав Денні батька.

— Як тільки йому стане краще, доко.

— Так, але коли це буде? — наполягав Денні.

— Дене, — сказав Джек, — НІХТО ЦЬОГО НЕ ЗНАЄ.