Слава ЗСУ!

І цей дзвінок Ела. Приблизно в той час, коли він пролунав, Денні втратив усякий інтерес до казки, яку вони читали. Залишивши Венді сидіти біля вогню, він пішов до стійки адміністратора, де для його машинок і вантажівок Джек спорудив із сірникових коробок дорогу. Там же був і Файний Фіолетовий «Фольксваґен», його Денні заходився швидко ганяти туди-сюди. Роблячи вигляд, що читає, а насправді поглядаючи поверх книги на Денні, Венді спостерігала дивний сплав їх із Джеком манер виражати занепокоєння. Він обтирав губи. Обома руками нервово куйовдив волосся, як робила й вона, очікуючи, поки Джек повернеться зі свого рейду по барах. Вона не могла повірити, що Ел подзвонив тільки для того, щоб запитати, «як справи». Коли хочеш побазікати, дзвониш Елу. Коли Ел дзвонить тобі, це бізнес.

Пізніше, повернувшись униз, вона виявила, що Денні знову клубочком згорнувся біля вогню і з повною, всепоглинаючою увагою читає книжку для другого класу: пригоди Джо й Речел з татом у цирку. Венді знову охопила дивна впевненість, що Денні знає й розуміє більше, ніж допускає філософія доктора (звіть мене просто Білл) Едмондса.

— Гей, доко, час у ліжечко, — сказала вона.

— Ага, добре.

Він зробив у книжці позначку й устав.

— Умийся й почисти зуби.

— О’кей.

— Не забудь скористатися зубною ниткою.

— Добре.

Вони трошки постояли поруч, дивлячись, як вугілля в печі то розгорається, то гасне. Майже по всьому вестибюлю гуляли холодні протяги, і піти із чарівно теплого кружка біля каміна було нелегко.

— Це дядько Ел дзвонив? — недбало запитала вона.

— Так. — Ні тіні подиву.

— Цікаво, чи гнівався дядько Ел на тата, — сказала Венді колишнім безтурботним тоном.

— Ага, справді, гнівався, — відгукнувся Денні, продовжуючи дивитися у вогонь. — Не хотів, щоб тато писав книгу.

— Яку книгу, Денні?

— Про готель.

З губ Венді готове було зірватися питання, яке вони з Джеком ставили Денні тисячу разів: звідки ти знаєш? Вона не запитала. їй не хотілося засмутити хлопчика перед сном або дати йому зрозуміти, що вони, бува, обговорюють, звідки він довідається те, про що взагалі ніяк не може знати. А він знав, у цьому Венді була переконана. Балачки доктора Едмондса про підсвідому логіку — всього лише балачки. Сестра... звідки Денні довідався, що в той день вона думала про Ейлін? І

(мені приснилося, що тато потрапив в аварію)

Вона потрясла головою, немов бажаючи прояснити думки.

— Іди вмийся, доко.

— Угу.

Він побіг угору по сходах до їхніх кімнат. Венді, суплячись, пішла на кухню підігріти Джекові молоко.

А зараз, лежачи в постелі без сну, прислухаючись до подиху чоловіка й вітру за вікном (диво, що вдень сніг зірвався лише раз, та й то не сильний), Венді дозволила думкам повністю перемкнутися на її чарівного, що приносить стільки занепокоєння, сина, який народився з личком, закритим плівкою — простою мембранною тканиною, яка трапляється лікарям, напевно, один раз на кожні сімсот пологів; плівкою, яка дає, якщо вірити балачкам пупорізок, другий зір.

Вона вирішила, що настав час поговорити з Денні про «Оверлук»... саме час спробувати розговорити його. Завтра. Звичайно. Вони разом поїдуть у Сайдвіндерську бібліотеку подивитися, чи немає там яких-небудь книжок для другого класу, щоб узяти їх Денні на зиму, і вона поговорить із ним. Відверто. Від цієї думки Венді полегшало, і вона, нарешті, повільно поплила в сон.

Денні без сну лежав у себе в спальні, розплющивши очі; лівою рукою він обіймав старенького Пуха (одне око-ґудзик Пух втратив, а з півдюжини швів, там, де вилазили назовні пружини, сипалася тирса). Денні прислухався до батьків, що були у своїй спальні. У нього було таке відчуття, начебто всупереч своїй волі був приставлений до них, щоб охороняти. Найгірше бувало по ночах. Денні ненавидів ніч і безупинне виття вітру навколо західного крила будинку.

Згори на ниточці звисав планер. На столику тьмяно світилася лілова модель лімузина, яку він приніс ізнизу, з іграшкової дороги. Книжки стояли на полиці, розмальовки лежали на столі. «Усьому своє місце, і усе на своїх місцях, — казала мама. — Тоді, якщо тобі щось знадобиться, ти будеш знати, де воно». Але зараз речі виявлялися не на своїх місцях. Вони пропадали. Гірше того, з'являлися нові, що не впадають в очі — як на картинці «ЗНАЙДИ ІНДІАНЦЯ». Якщо напружити очі й замружитися, деякі з них можна було розгледіти — те, що ви з першого погляду приймали за кактус, насправді виявлялося бандитом, що затис у зубах ніж, а в скелях ховалися інші, так що вдавалося навіть побачити одне зі злісних безжалісних облич, що маячить крізь спиці коліс фургона. Однак бачити всіх одразу було неможливо, і від цього ставало не по собі. Адже саме ті, кого не бачиш, і прослизнуть за спину з томагавком в одній руці й ножем для зняття скальпа — в іншій.