Слава ЗСУ!

— Джеку? Чуєш мене?

Він видав придушений звук, який мусив би означати зго-

ДУ-

Тон Ела був рішучим і надзвичайно самовпевненим.

— Слово честі, по-моєму, я не так уже й багато прошу, Джеку. Будуть інші книги. Не можна ж сподіватися, що я субсидіюватиму тебе, якщо...

— Гаразд, домовилися.

— Не хочеться, щоб ти вважав, начебто я намагаюся управляти твоєю творчістю, Джеку. Ти занадто добре мене знаєш, просто...

— Еле?

— Що?

— Дервент усе ще має стосунок до «Оверлука»?

— Не розумію, яке тобі до цього діло, Джеку.

— Та ні, — відсторонено мовив Джек. — Думаю, не має. Слухай, Еле, схоже, мене Венді зве. Навіщось я їй знадобився. Я тобі ще подзвоню.

— Звичайно, Джекі, чудово побалакаємо. Як справи? Сухенький?

(ТИ СВІЙ ФУНТ М’ЯСА З КРОВ’Ю ОТРИМАВ, МОЖЕ, ТЕПЕР ДАСИ МЕНІ СПОКІЙ?)

— Без сумніву.

— І я теж. Слово честі, тверезість мені починає подобатись. Якщо...

— Я ще подзвоню, Еле. Венді...

— Добре. О’кей.

Отже, Джек повісив слухавку — отут і почалися кольки, які змусили його просто біля телефону згорнутися, скорчитися, як в утробі матері, — руки на животі, голова пульсує, як дивовижний міхур.

«Оса летить, жалить і летить далі...»

Коли Венді прийшла нагору запитати, хто дзвонив, Джека вже трохи попустило.

— Ел, — відповів він. — Дзвонив, запитував, як справи. Я сказав — чудово.

— Джеку, на тебе страшно дивитися. Ти занедужав?

— Знову голова. Ляжу спати раніше. Нема сенсу намагатися щось написати.

— Може, я дам тобі теплого молока?

Він блідо посміхнувся.

— Це було б прекрасно.

Зараз він лежав поруч неї, відчуваючи стегном сонне тепло її стегна. Варто було подумати про розмову з Елом і про те, як довелося принижуватися перед ним, і Джека все ще кидало то в жар, то в холод. Прийде день розплати. Коли-небудь вийде книга — не м’яка, глибокодумна річ, яку він задумав спочатку, а жорстке дослідження з фотографіями й усім іншим; Джек рознесе дощенту всю історію «Оверлу-ка» — і огидні, кровозмісні угоди його власників, й інше. Він подасть читачеві матеріал, приготований як лангуст. І якщо Ел Шоклі пов’язаний з імперією Дервента, хай рятує його Господь.

Джек, натягнутий, як рояльна струна, лежав і пильно вдивлявся в темряву, знаючи, що, можливо, не засне ще багато годин.

Венді Торренс лежала, заплющивши очі, на спині, прислухаючись до хропіння чоловіка — довгий вдих, коротка пауза й трохи утробний видих. Куди він відправляється, коли засинає, подивувалася вона. У який-небудь парк відпочинку, Ґрейт-Беррінґтон сновидінь, де все безплатно й немає ні дружин, ні матерів, щоб говорити: «досить уже сосисок» або «якщо ми хочемо потрапити додому засвітла, краще підемо»? Чи він поринає у глибини сну на морський сажень, у бар, де ніколи не припиняється пиятика, двері розчинені навстіж і підперті, а навколо електронної гри «хокей» зібралися зі склянками в руках усі давні дружки, найперше Ел Шоклі в розв’язаній краватці, з розстебнутим коміром сорочки? Туди, де немає місця ні їй, ні Денні, а гулянка триває без кінця.

Венді тривожилася за нього — повернулося давнє безпомічне занепокоєння, котре, як вона сподівалася, назавжди залишилося у Вермонті, немов чомусь не могло перетнути кордон штату. їй не подобалося те, що «Оверлук», схоже, творив із Джеком і Денні.

Найбільш страхаючим, фантастичним і не згадуваним уголос (може, й неможливим для згадування) було ось що: одна за одною поверталися всі ознаки того, що Джек п'є... всі, крім однієї: він не пив. Але Джек постійно обтирав губи рукою або хусткою, начебто хотів прибрати надлишок вологи. Машинка надовго завмирала, зіжмаканого паперу в кошику для сміття додавалося. Цього вечора, після дзвінка Ела, на столі біля телефону виявилася пляшечка екседрину, але склянки з водою не було. Джек знову жував таблетки. Він почав дратуватися по дрібницях. Коли вдома бувало аж занадто спокійно, Джек, не даючи собі в цьому звіту, заходився нервово тарабанити пальцями. Він усе дужче лаявся. Та й норов Джека починав турбувати Венді. Він завжди з полегшенням зривався, випускав пару — багато в чому аналогічно до того, як, спустившись у підвал, скидав тиск у котлі, починаючи й закінчуючи цим свій день. Було мало приємно бачити, як Джек з лайкою копає стільця і той летить через усю кімнату, або як він із тріском зачиняє двері. Усе це завжди було невід'ємною частиною темпераменту Джека, і ось майже повністю припинилося. А відчуття, що Джек усе частіше злиться на них із Денні, відмовляючись випустити свій гнів назовні, її не покидало. У котла був манометр — старий, потрісканий, залитим мастилом, але ще працюючий. У Джека не було. Венді ніколи не вміла як слід розібратися в чоловікові. Денні вмів, але Денні тримав язика за зубами.