Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Сяйво

— Джеку, так діло не піде.

Він витріщив очі на чорну слухавку, не в змозі повірити в те, що, безсумнівно, почув.

— Що? Еле, ти сказав?..

— Я сказав те, що сказав. Наскільки далеке твоє далеке майбутнє, Джеку? Для тебе це може означати два роки, можливо, років п’ять. Для мене — тридцять або сорок, я ж розраховую ще довго мати стосунок до «Оверлука». Як подумаю, що ти назбираєш усяких капостей і видаси цей шедевр американської літератури... блювати хочеться.

Джек втратив дар мови.

— Я намагався допомогти тобі, Джекі. Ми разом пройшли війну, і я гадав, що зобов'язаний трохи допомагати тобі. Пам'ятаєш війну?

— Пам'ятаю, — пробурмотів Джек, але вуглики образи й обурення вже жевріли під серцем. Спершу Уллман, потім Венді, тепер Ел. Що ж це таке? Він міцно стиснув губи, потягнувся до сигарет і упустив їх на підлогу. Невже йому колись подобався цей хрін дешевий, котрий розмовляє з ним зі свого обробленого цінною деревиною кабінетику у Вермонті? Невже подобався?

— Перед тим як ти побив того хлопчину Гетфілда, — продовжив Ел, — я вмовив Раду не виганяти тебе й навіть зумів змусити їх обміркувати твоє перебування на посаді. Ти сам усе зіпсував. Я прилаштував тебе в цей готель — прекрасне тихе місце — щоб ти отямився, закінчив п'єсу й перечекав, поки ми з Геррі Еффінджером зуміємо переконати інших хлопців, що вони помилилися. Тепер, схоже, цілячись на більшу здобич, ти зібрався відкусити мені руку. Так ти дякуєш друзям, Джеку?

— Ні, — прошептав той.

Сказати більше він не посмів. У голові стукали гострі, їдкі слова, вони просилися назовні. Джек у розпачі спробував подумати про Денні й Венді, які залежать від нього, про Денні й Венді, які мирно сидять унизу біля вогню, схилившись над букварем для другого класу, думаючи, що все о’кей. Якщо він втратить роботу, що тоді? їхати в Каліфорнію на їхньому зношеному «фольксваґені» з погано працюючим бензонасосом, як сімейка яких-небудь утікачів від посухи з Оклагоми? Він сказав собі: скоріше я на колінах буду просити Ела, ніж допущуся до такого; але слова однаково вперто намагалися виплеснутись, аж рука, що тримала слухавку, стала липкою.

— Га? — швидко сказав Ел.

— Ні, — відповів він. — Із друзями я поводжуся не так. Ти ж знаєш.

— Звідки? Гірший варіант: ти зібрався опаскудити мій готель, викопавши трупи, гідно поховані багато років тому Кращий: ти дзвониш моєму нестриманому, зате винятково компетентному управляючому, доводиш його до нестями, і це частина... якоїсь дурної дитячої гри.

— Це більше ніж гра, Еле. Тобі простіше. Тобі не треба приймати милостиню від багатого приятеля. Тобі не потрібний друг у Раді, тому що ти сам у Раді. Той факт, що ще крок — і ти почав би всюди тягати з собою заховану в пакет пляшку, не дуже й згадується, чи не так?

— Напевно, — сказав Ел. Високі ноти пропали з його голосу, він, здавалося, стомився. — Але, Джеку, Джеку... із цим я нічого не можу зробити. Я не маю сил змінити це.

— Знаю, — спустошено сказав Джек. — Я звільнений? Якщо так, краще скажи.

— Ні, якщо зробиш для мене дві речі.

— Добре.

— Може, спершу вислухаєш умови, а потім уже будеш їх приймати?

— Ні. Кажи свої умови, я їх приймаю. Доводиться думати ще й про Венді з Денні. Якщо тобі потрібні мої яйця, я надішлю їх тобі поштою.

— Ти впевнений, що можеш дозволити собі таку розкіш, Джеку?

Він заплющив очі й усмоктав сухими губами екседрин.

— По-моєму, зараз це — єдине, що я можу собі дозволити. Кажи... я не хотів жартувати.

Ел трохи помовчав. Потім сказав:

— По-перше, більше ніяких дзвінків Уллману. Навіть якщо готель згорить дотла. У цьому випадку дзвони техні-кові-доглядачеві, тому хлопцеві, що увесь час лається... ну, знаєш, про кого я...

— Ватсону.

— Так.

— Гаразд.

— По-друге, пообіцяй мені, Джеку — дай слово честі — ніяких книг про «відомий гірський готель зі славним минулим».

На мить лють Джека спалахнула так, що він буквально не міг вимовити ні слова. У вухах голосно стукала кров. Начебто йому подзвонив який-небудь князь Медічі... «Будь ласка, ніяких бородавок на портретах моїх домочадців, бо буде непереливки. Я визнаю тільки гарні, приємні картини. Коли будеш малювати дочку мого друга й ділового партнера, родимку, будь ласка, не зображуй — бо тоді повернешся назад у жебрацтво. Звичайно, ми друзі... ми обоє — цивілізовані люди, чи не так? Ми ділили постіль, стіл і випивку. Ми завжди залишимося друзями, домовившись не зауважувати нашийника, що я надяг тобі — я ж, зі своєї великодушності, буду гарненько про тебе піклуватися. Усе, що я прошу натомість — твою душу. Дрібниця. Можна навіть начхати на те, що ти віддав її мені, як і на собачий нашийник. Пам’ятай, мій талановитий друже, на вулицях Рима повнісінько Мікелан-джело, які жебрають...»

Попередня
-= 80 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 3.


Останній коментар

anonymous7538 06.07.2014

Але в самому творі не вистачало хорору.


anonymous7538 04.07.2014

Цікавий кінець. Так і тримає в напруженні: "Що ж буде далі"?.


anonymous10749 04.07.2014

:-)


Додати коментар