Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Сяйво

— Я не вигадую, мамо. Слово честі.

— Знаю, — з усмішкою відгукнулася вона. — Це Тоні тобі розповів.

— Ні, — сказав він. — Просто я знаю. Лікар не повірив у Тоні, так?

— Забудь про лікаря, — сказала Венді. — Я вірю в Тоні. Не знаю, хто або що він таке — чи особлива часточка тебе самого, чи він приходить із... звідкись ззовні, — але я в нього вірю, Денні. І якщо ти... він... думає, що нам варто поїхати, ми поїдемо. Ми поїдемо вдвох, а до тата повернемося навесні.

Він подивився на неї з виразною надією.

— Куди поїдемо? У мотель?

— Любий, мотель нам не по кишені. Доведеться пожити в моєї мами.

Надія в обличчі Денні згасла.

— Я знаю... — сказав він і замовк.

-Що?

— Нічого, — пробурмотів хлопчик.

Вона знову перемкнула передачу на другу, підйом став крутіший.

— Ні, доко, будь ласка, не кажи так. Напевно, поговорити про це потрібно було давно. Тож будь ласка. Що ти знаєш? Я не розсерджуся. Не можна гніватися, справа занадто важлива. Говори із мною чесно.

— Я знаю, як ти до неї ставишся, — сказав Денні й зітхнув.

-Як?

— Погано, — мовив Денні, а потім затяг співучо, римуючи, лякаючи Венді: — Мерзенно — сумно — хай їй грець... Начебто вона зовсім не твоя мама. Начебто вона хоче тебе з’їсти. — Він злякано глянув на Венді. — Та й мені там не подобається. Вона завжди думає, що впоралася б зі мною краще, ніж ти, немов хоче відібрати мене в тебе. Мамо, я не хочу туди. Краще вже жити в «Оверлуку», ніж там.

Венді була вражена. Невже в них із матір’ю все так погано? О Господи, якщо так воно і є, а маля справді може читати, що вони думають одна про одну... яке ж це пекло для нього! Вона раптом відчула себе голісінькою, немов її застукали на чомусь непристойному.

— Добре, — сказала вона. — Добре, Денні.

— Ти на мене гніваєшся, — сказав він тоненьким голоском, готовий у будь-який момент розплакатися.

— Ні, слово честі. Я просто... ну... вражена.

Вони минули покажчик «САЙДВІНДЕР — 15 МИЛЬ» і Венді трохи розслабилася. Звідси дорога була краща.

— Хочу запитати тебе ще про одне, Денні. І хочу, щоб ти відповів мені так чесно, як тільки можеш. Гаразд?

— Так, мамо, — майже прошептав він.

— Тато знову п’є?

— Ні, — сказав він і придушив слова, що піднялися до губ слідом за цим простим запереченням: «ще ні».

Венді розслабилася ще трішечки. Вона поклала долоню на обтягнуте джинсами коліно Денні й стисла його.

— Тато дуже старався, — м’яко сказала вона. — Тому що любить нас. А ми любимо його, хіба не так?

Він серйозно кивнув.

Вона продовжувала, начебто для себе самої:

— Він не ідеальна людина, але він старався... Денні, він так старався! Коли він... перестав... то немов у пеклі опинився. І все ще йде по цьому пеклу. Думаю, якби не ми, він би просто здався. Я хочу вчинити правильно. Але не знаю як.

Треба поїхати? Залишитися? Однаково що вибирати з двох бід.

— Я знаю.

— Зробиш для мене дещо, доко?

-Що?

— Постарайся змусити Тоні прийти. Просто зараз. Запитай його, чи в «Оверлуку» ми в безпеці?

— Я вже пробував, — повільно вимовив Денні. — Сьогодні вранці.

— І що ж?

— Він не прийшов, — сказав Денні. — Тоні не прийшов.

І раптом вибухнув слізьми.

— Денні, — стривожено сказала вона. — Любий, не треба. Будь ласка.

Вантажівку винесло за подвійну жовту лінію, і, перелякавшись, Венді повернула її назад.

— Не відвозь мене до бабусі, — попросив Денні крізь сльози. — Будь ласка, ма. Я не хочу туди, я хочу з татом...

— Добре, — м’яко сказала вона. — Добре, так ми й зробимо. — Венді дістала з кишені сорочки в стилі «вестерн» гігієнічну серветку й простягнула Денні. — Залишимося. І все буде чудово.

23. На дитячому майданчику


Джек вийшов на ґанок і підтяг язичок блискавки аж до підборіддя, кліпаючи на яскравому світлі. У лівій руці він тримав працюючі від батарейок садові ножиці. Правою дістав з бічної кишені носову хусточку, промокнув губи й сунув її назад. Сніг, сказали по радіо. У це не вірилося, хоч видно було, як на далекому овиді збираються хмари.

Перехопивши ножиці іншою рукою, Джек пішов по доріжці до підстрижених кущів. «Роботи небагато, — подумав він, — ледь-ледь пройтися, і досить». Безсумнівно, нічні холоди зупинили ріст кущів. У кролика начебто трохи заросли вуха, та на двох лапах у собаки з'явилися пухнасті зелені шпори. Але леви й буйвіл були чудові. Легка стрижка — і нехай випадає сніг.

Попередня
-= 86 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 3.


Останній коментар

anonymous7538 06.07.2014

Але в самому творі не вистачало хорору.


anonymous7538 04.07.2014

Цікавий кінець. Так і тримає в напруженні: "Що ж буде далі"?.


anonymous10749 04.07.2014

:-)


Додати коментар