Слава ЗСУ!

Бетонна доріжка обірвалася раптово, як трамплін. Джек оминув порожній басейн і вийшов на засипану гравієм стежку, що вилася між садовими скульптурами аж до дитячого майданчика. Ступнувши до кролика, він натиснув кнопку ножиців. Вони ожили з тихим гудінням.

— Привіт, Братику Кролику, — сказав Джек. — Як справи нині? Трішки знімемо з верхівки й видалимо зайве з вух? Чу дово. А скажи-но, чув ти анекдот про комівояжера й бабусю з пуделем?

Звук власного голосу здався неприродним, і Джек замовк. Йому спало на гадку, що звірі-кущі не надто його переймають. Різати й мучити живопліт, щоб зробити з нього щось зовсім інше, Джекові завжди здавалося збоченням. Огорожу вздовж одного з вермонтських шосе на крутому схилі перетворили на рекламний щит, що розхвалює якийсь сорт морозива. Змушувати природу торгувати морозивом геть неправильно. Безглуздо.

(Торренсе, вас найняли не філософствувати!)

А таки так. Чистісінька правда. Джек підстриг кроликові вуха, змахнувши на траву трохи сміття: паличок і прутиків. Садові ножиці гуділи на низькій, металевій, огидній ноті, яка, здається, властива всьому, що працює від батарейок. Сонце сяяло, але не гріло, і повірити в снігопад, що насувається, було не так і важко. Джек працював швидко, знаючи, що в такій справі перерватися й почати роздумувати означає напартачити. Він пройшовся по мордочці кролика (поблизу вона зовсім не була схожа на морду, але Джек знав, що, варто відійти кроків на двадцять, як світло й тіні створять якусь її подобу — світло й тіні вкупі з уявою спостерігача), а потім заклацав лезами по його череву.

Закінчивши, він вимкнув ножиці, відійшов до дитячого майданчика й різко обернувся, щоб побачити кролика всього. Так, вигляд у того був прийнятний. Ну, тепер він візьметься за собаку.

— Але якби готель був моїм, — сказав Джек, — я вирубав би всю вашу команду, хай їй грець.

Так, саме це він і зробив би. Просто зрубав би ці кущі, а газон, що вони колись прикрашали, засіяв би заново й розставив би на ньому півдюжини столиків під яскравими парасольками. Постояльці могли б пити коктейлі, ніжачись у променях літнього сонечка на галявині перед «Оверлукрм». Шипучку із джином, «маргариту», «рожеву леді» та інші солодкі напої для туристів. Може, ще ром і тонік. Витягши із задньої кишені хусточку, Джек повільно обтер губи.

— Добре, добре, — тихо сказав він. Тут думати нема чого.

' Він зібрався було піти назад, як раптом, корячись імпульсу, передумав і замість цього пішов на дитячий майданчик. «Кумедно, але щодо дітей ніколи не вгадаєш», — подумав Джек. Вони з Венді очікували, що Денні просто закохається в майданчик, де було все, чого лише можна забажати. Але, на думку Джека, хлопчик приходив туди хіба разів п’ять-шість. Якби тут був інший малюк, з яким можна було б гратися, вважав Джек, усе було б інакше.

Коли Джек зайшов, хвіртка слабко скрипнула, а потім під ногами захрумтів дроблений гравій. Спершу він підійшов до будиночка — чудової зменшеної копії «Оверлука». Будиночок доходив Джекові до стегон, тобто був заввишки з Денні. Джек пригнувся й заглянув у вікна четвертого поверху.

— Он іде велетень, він усіх вас з’їсть, поки ви спите, — дуркуючи, сказав він. — Нумо, делікатеси, поцілуйтеся на прощання!

Але смішно не було. Будиночок можна було просто розібрати на частини — він відкривався потайною пружиною. Інтер’єр розчаровував. «Але, звичайно, так і мусить бути, — сказав він собі, — інакше як діти забиралися б усередину?» Незважаючи на пофарбовані стіни, у будиночку було порожньо. Меблів, що улітку, можливо, заповнювали будиночок, не виявилося — імовірно, їх забрали в сарай. Джек закрив будиночок, і коли замок зачинявся, почув тихе клацання.

Джек відійшов до гірки, поклав ножиці на землю й оглянувся на дорогу, щоб упевнитися: Венді й Денні не верталися. Після цього він піднявся на гірку й сів там. Гірку робили, розраховуючи на великих хлопців, але його дорослим сід-ницям однаково було незручно й тісно. Скільки років тому він останній раз з’їжджав з гірки? Років двадцять? Здавалося неймовірним, щоб минуло так багато часу, Джек не відчував цього — але інакше бути не могло; не виключено, що він помилявся і це було ще давніше. Він не забув, як його тато ходив із ним у Берліні в парк (Джеку тоді було стільки, скільки зараз Денні), — отам він і спробував усе-все: і гірку,

і гойдалки, і перекидну дошку. На ленч вони з татом з’їли по сосисці, а потім купили в чоловіка з візком арахісу. Вони сиділи на лавочці, їли горіхи, а в них під ногами темною хмарою скупчилися голуби.

— Кляті помийні птахи, — сказав папаша, — не здумай годувати їх, Джеку.