Слава ЗСУ!

(мамине здивоване обличчя, побите, закривавлене, воно з’явилося з-під стола, мама казала)

(«...від вашого батька. Повторюю, надзвичайно важливе повідомлення від вашого батька. Будь ласка, не міняйте налаштування або негайно налаштовуйтеся на частоту Щасливого Джека, повторюю, негайно налаштовуйтеся на частоту Щасливої Години. Повторюю...»)

Повільне розчинення. Безтілесні голоси доносилися до нього, як луна, що гуляє по безкінечному туманному коридору.

(Увесь час щось заважає, Томмі, любий...)

(Мідоку, ти тут чи ні? Знову нипала я в сні. Я боюся цих чудовиськ...)

(Вибачте, містере Уллмане, але хіба це не...)

...офіс — полиці для швидкозшивачів, великий письмовий стіл Уллмана, чиста книга для реєстрації заброньованих номерів на наступний рік уже на місці — нічого він не упустить, цей Уллман — усі ключі акуратно висять на цвяшках (крім одного, якого? якого? універсала, універсала, універсала, у кого ключ-універсал? якщо ми піднімемося нагору, можливо, стане зрозуміло)

і великий радіоприймач на полиці.

Джек із клацанням увімкнув його. Крізь потріскування короткими сплесками проривалося мовлення Американської радіокомпанії. Він перемкнув хвилю й покрутився серед фрагментів музики, новин, прогнозів погоди, просторікувань проповідника перед паствою, що тихенько постогнувала. Ось і інший голос. Джек повернувся до нього. Це був голос його батька.

«...убити його. Тобі доведеться вбити його, Джекі, і її теж. Адже справжній художник повинен страждати. Адже кожен убиває тих, кого любить. Вони ж завжди будуть щось замишляти проти тебе, будуть намагатися заважати тобі, тягти на дно. У цю хвилину твій хлопчисько там, де йому зовсім не місце. Куди стороннім вхід заборонений. Он воно як. Кляте щеня. Відлупцюй його ціпком, Джекі, хлопчику мій, всип йому так, щоб вибити з нього дух. Випий чарочку, Джекі, і ми пограємо в ліфт. А потім я піду з тобою, і він отримає по заслугах. Я знаю, ти зможеш. Звичайно, зможеш. Ти повинен убити його. Тобі доведеться вбити його, Джекі, і її теж. Тому що справжній художник повинен страждати. Тому що кожен...»

Голос батька звучав усе вище й вище, стаючи нелюдським; він зводив з розуму, перетворюючись на щось пронизливе, настирне, нестерпне — перетворюючись на голос божества-примари, божества-свині; він лунав із приймача просто в обличчя Джеку й

— Ні! — заволав він у відповідь. — Ти вмер, ти лежиш у своїй могилі, тебе в мені нема, немає! — Адже Джек витравив із себе батька до краплі, й те, що той повернувся, проповзши ті дві тисячі миль, які відокремлювали готель від містечка в Новій Англії, де батько жив і помер, було несправедливо, неправильно.

Він заніс радіо над головою й жбурнув додолу. Приймач розлетівся на друзки, зблиснувши старими коліщатами й лампами, немов якийсь безумець грав у ліфт, і раптом гра пішла шкереберть, від цього голос батька зник, залишився тільки його власний голос, голос Джека, голос Джекі, який повторював у холодній реальності офісу:

— ...умер, ти вмер, ти вмер!

Потім згори почувся переляканий тупіт Венді і її здивований, перестрашений голос:

— Джеку? Джеку!

Він стояв, моргаючи над розбитим приймачем. Тепер для зв’язку із зовнішнім світом залишився лише снігохід у сараї. Він закрив обличчя руками, стиснув скроні. Отак, заробив собі додатковий головний біль.

27. Кататонія

Промчавши по коридору в самих панчохах, Венді збігла у вестибюль, стрибаючи через дві сходинки. На покритий килимом прольот третього поверху вона не глянула. А якби глянула, то помітила б: на верхній сходинці, сунувши палець у рот, нерухомо й мовчки стоїть Денні. На шиї й під самим підборіддям спухли синці.

Крики Джека припинилися, але страх Венді від цього не ослаб. Вирвана зі сну голосом Джека, який звучав на давній високій, жахаючій ноті, що Венді так добре пам'ятала, вона все ще думала, що спить, а іншою частиною розуму збагнула, що прокинулася, і це лякало її значно дужче. Венді на п'ятдесят відсотків не сумнівалася, що, увірвавшись в офіс, виявить п'яного Джека, який зніяковіло стоїть над розпростертим тілом Денні.

Вона влетіла у двері. Джек стояв там, розтираючи скроні. Обличчя було білим, як у примари. Біля ніг розсипом битого скла лежав їхній приймач.

— Венді? — непевно запитав він. — Венді?

Схоже, здивування підсилилося, і на мить Венді побачила його справжнє обличчя — те, яке зазвичай Джек так добре приховував. Це було обличчя розпачливої, нещасної людини, пійманого в пастку звіра, якому не під силу впоратися з ситуацією і здатися без втрат. Потім запрацювали м'язи: вони ворушилися під шкірою, рот безвольно тремтів, адамове яблуко смикалося.