Слава ЗСУ!

(Джекі-малюк, він тепер став малям Джекі, ось зараз — задрімавши на обліпленому павутиною складаному стільці, бурмочучи, а топка за спиною ревіла)

точно знав, скільки разів батько вдарив, тому що кожне м’яке «бум!» по тілу матері врізалося в його пам’ять, як вибите на камені зубилом. Сім «бум». Не більше не менше. Мамині окуляри лежали в картопляному пюре. Одне скло тріснуло й забруднилося в печені. Дивлячись на це, не в змозі повірити, вони з Беккі розплакалися. Бретт із коридору репетував батькові, що хай той лише ворухнеться, і він уб’є його. А батько знову й знову повторював: «Клята тварюка.

Кляте поріддя. Віддай палицю, щеня. Дай мені її». Бретт в істериці розмахував ціпком і волав: «Так, так, зараз я тобі дам, тільки ворухнися, я тобі дам і ще кілька разів додам, ох, і надаю ж я тобі». Мама, хитаючись, повільно піднялася на ноги, обличчя вже розпухало, роздувалося, як перекачана стара шина, із чотирьох або п’яти саден бігла кров, і вона сказала жахливу річ — із усього, що мати коли-небудь говорила, Джек запам’ятав слово в слово тільки це: «У кого газети? Тато хоче подивитися комікси. Що, дощ іще йде?» Потім вона знову опустилася на коліна, на закривавлене, розпухле обличчя звисало волосся. Майк телефонував лікареві, щось бурмочучи в трубку. Чи не можна приїхати негайно? Мама. Ні, він не може сказати, у чому справа. Не по телефону. Це не телефонна розмова. Просто «приїдьте». Лікар приїхав і забрав маму в лікарню, у якій батько пропрацював усе своє доросле життя. Він, почасти протверезівши (а може, це була тупа хитрість, як у будь-якого загнаного в кут звіра), сказав лікареві, що мати впала зі сходів. Кров на скатертині... він же намагався обтерти її миле личко. «І що, окуляри пролетіли через усю вітальню в їдальню, щоби шльопнутися в печеню з пюре? — запитав лікар із жахаючим, знущальним сарказмом. — Так усе й було, Марку? Я чував про хлопців, які золотими зубами ловили радіостанції, й бачив мужика, який одержав кулю між очей, але зумів вижити й розповідав про це, — проте таке для мене новина». Тато просто потряс головою: чорт його знає, мабуть, окуляри звалилися, коли він ніс її через їдальню. Діти мовчали, приголомшені цією холоднокровною брехнею. За чотири дні Бретт покинув роботу на лісопилці й пішов в армію. Джек завжди відчував: справа

11 “Сяйво” була не лише в раптовому й непоясненному батьковому спалахові за вечерею, але й у тому, що в лікарні, тримаючи руку місцевого священика, мати підтвердила батькову казочку. Бретт із відразою покинув їх на милість того, що ще могло статися. Його вбили у провінції Донґ Го в шістдесят п’ятому, коли старшокурсник Джек Торренс примкнув до активної студентської агітації за закінчення війни. На мітингах, які відвідувало все більше люду, він розмахував закривавленою сорочкою брата, але, коли говорив, перед очима стояло не обличчя Бретта, а обличчя матері — здивоване, нерозуміюче обличчя, — і звучав її голос: «У кого газети?»

За три роки, коли Джекові виповнилося дванадцять, утік Майк — він вступив у Нью-Гемпширський університет і одержав чималу стипендію Меріта. Ще за рік батько помер від раптового приступу, який стався тоді, коли він готував пацієнта до операції. Він звалився на підлогу в незастебну-тому білому халаті й умер, напевно, ще до того, як ударився об чорно-червоний казенний лікарняний кахель. За три дні чоловік, що панував над життям Джекі, непояснений білий бог-привид, був під землею.

До напису на могилі «Марк Ентоні Торренс, люблячий батько» Джек додав би ще один рядок: «Він знав> як грати в “ліфт”».

Вони одержали дуже велику страховку. Є люди, які збирають страхові поліси не менш захоплено, ніж інші — монети або марки; до них і належав Марк Торренс. Гроші за страховку прийшли саме тоді, коли закінчилися щомісячні поліцейські штрафи й рахунки на спиртне. П’ять років вони були багаті. Майже багаті...

У неглибокому, неспокійному сні перед Джеком, як у дзеркалі, виникло власне обличчя — своє й не своє: широко розплющені очі й безневинно вигнутий рот хлопчика, який сидить зі своїми машинками й чекає на тата, чекає білого примарного бога, чекає, щоб злетіти на ліфті із запаморочливою, звеселяючою швидкістю крізь солонувато-прогірклий туман запаху таверен; чекає, що, можливо, ліфт обвалиться вниз і з вух посипляться старі коліщата й пружинки, а тато буде ревіти від сміху, і це обличчя

(перетворилося на обличчя Денні, таке схоже на нього, колишнього, тільки в нього були світло-блакитні очі, а в Денні вони туманно-сірі, але вигин губ такий же і волосся світле, Денні в його кабінеті, на ньому спортивні трусики, а папери всі промокли, від них піднімається приємний слабкий запах пива... збудження, що піднімається на крилах дріжджів, страшне бажання вдарити, заподіяти біль... подих бару... тріск кістки... власний голос, п’яно голосить: «Денні, з тобою все гаразд, доко?.. Ах ти, Боже мій, бідна ручка...» — і це обличчя перетворилося на)