Слава ЗСУ!

— Були часи, коли дім Осгрей тримав усі землі на десятки верстов навколо: від Нюні на сході до Битих Валунів на заході, — мовив пан Осгрей. — Холоднокоп був нашим, а ще Підковні Пагорби, печери на  Лихому Лисаку, села Доск, Малий Доск та Сивушний Поділ, обидва береги Листопадного озера… Осгреєвські наречені виходили заміж за Флорентів, Лебединів, Тарбеків, ба навіть Вишестражів та Чорнолісів.

В полі зору з’явився Гаків Гай. Дунк прикрив очі долонею і примружився на зелену смугу. Зараз він заздрив Яйковому брилеві. «Ну хоч там матимемо якусь тінь.»

— Гаків Гай колись тягнувся аж до Холоднокопу, — мовив пан Явтух. — Я вже й не пам’ятаю, що то був за Гак такий. До Завоювання у лісі водилися тури й величезні лосі у двадцять долонь заввишки, ба навіть більші. Червоного звіра в лісі аж кишіло; стільки жодний мисливець не міг би взяти за життя, бо полювати там могли тільки король та клітчастий лев. Навіть у дні мого батька дерева ще росли по обидві сторони потоку, але потім павуки вирубали свій ліс, аби влаштувати пасовисько для корів, овець та коней.

Тонкий струмочок поту поповз Дунковими грудями. Раптом він палко забажав, аби його господар та повелитель стулив пельку. Хіба ж можна базікати в таку спеку? Хіба можна кудись їхати? Хай йому грець, та хіба можна зараз бодай ворушитися?

У лісі вони побачили тушу великого бурого деревного кота, на якій юрмилися черви.

— Фу-у! — вигукнув Яйк, якомога далі обводячи Маестра навколо неї, — смердить іще гірше за пана Беніса.

Пан Явтух натягнув повід.

— Деревний кіт. Я й не знав, що вони ще лишилися у цьому лісі. Цікаво, від чого він помер.

Коли ніхто не відповів, старий продовжив:

— Звідси я поверну назад. А ви їдьте собі на захід, і доберетеся просто до Холоднокопу. Ви взяли гроші? — Дунк кивнув. — Добре. Хай разом з вами, пане, повернеться і моя вода.

Старий лицар ристю рушив назад. Туди, звідки приїхав.

Коли він зник, Яйк мовив до Дунка:

— Я тут міркував, пане, як вам краще балакати з пані Тенетник. Щоб заприязнити її до себе, не обійтися без хвали та лестощів.

У своєму клітчастому жупанчику Яйк виглядав таким бадьорим, наче знати не знав ніякої спеки. Пан Явтух почувався так само навіть у киреї. «То що ж це, єдиний я тут спливаю потом?»

— Хвали та лестощів, кажеш, — повторив Дунк. — Яких саме?

— Та ви ж самі знаєте. Кажіть їй, яка вона чудова та прегарна.

Дунк засумнівався.

— Вона пережила чотирьох чоловіків. Має бути не молодша за пані Вайф. Якщо я хвалитиму чудову красу якоїсь бородавчастої старої жаби, то вона знатиме, що я брешу.

— Та ж вам досить лише знайти у ній щось справді варте хвали. Так робить мій брат Даерон. Каже, що навіть в найстрашніших старих шльондр можна відшукати густе волосся або вуха гарних обрисів.

— Вуха гарних обрисів?! — Сумніви Дунка міцніли з кожним словом.

— Або ж гарні очі. Скажіть їй, що її вбрання підкреслює колір її очей. — Малий поміркував якусь хвильку. — Якщо тільки в неї не одне око, як у князя Кровокрука.

«Люба пані, ваше вбрання підкреслює колір вашого ока.» Дункові доводилося чути, як лицарі та паничі просторікували перед панями. Щоправда, таку дурницю при ньому ще жоден не бовкнув. «Добра пані, маєте таке прегарне вбрання. Воно так відтіняє колір обох ваших чудових очей.» Бувають пані старі та кощаві, бувають товсті та червонопикі, бувають незугарні та поїдені віспою. Але усі носять якесь вбрання і мають два ока. І наскільки пам’ятав Дунк, усі полюбляють чоловічі лестощі. «Яка прегарна сукня, пані моя. Прегарно підкреслює прегарну вроду ваших прегарно вродливих очей такого прегарного кольору.»

— Життя заплотного лицаря куди як простіше, — приречено буркнув Дунк. — Скажу щось не те, і вона накаже зашити мене у мішок та кинути у рів.

— Хай спершу знайде такого великого мішка, пане, — мовив Яйк. — А ще, раптом що, нас врятує чобіт.

— Ні, — загарчав Дунк, — мовчи вже про свій чобіт.

Виїхавши з Гакового Гаю, вони опинилися набагато вище від греблі за течією. Тут вода піднялася так, що Дунк міг би навіть втілити свою мрію про купання. «Та тут і втопитися можна», подумав він. У дальній берег врізався рівчак, що відводив воду кудись на захід. Рівчак біг уздовж дороги та живив безліч іще менших рівчаків, які зміями розповзалися по ланах. «Перетнемо річку, і опинимося у владі Вдовиці». Дунк спитав себе, що чекає попереду на самотнього лицаря з десятирічним хлопчаком за спиною.

Яйк обмахував обличчя.

— Гей, пане! Чого ми зупинилися?

— Ми не зупинилися.

Дунк вдарив коня острогами та з плюскотом в’їхав у річку. Яйк рушив слідом на мулі. Вода піднялася Громові до черева, тоді знову спала. Вони вибралися на Вдовициному боці, стікаючи краплями. Рівчак попереду біг прямий, мов спис, і сяяв на сонці золотом та зеленню.