Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Служивий мечник

Мерці скоро зникли позаду, але Дунк піймав себе на думці про них. Часи настали такі, що держава переповнилася харцизяками. Посуха не кінчалася, простий люд тисячами рушав у дорогу на пошук місць, де ще буває дощ. Князь Кровокрук наказав усім посполитим повернутися до своєї землі та своїх панів, але послухалося його наказу небагато. Чимало людей звинувачувало в біді саме Кровокрука, а заразом і короля Аериса. Казали, що це божий суд, бо вбивця родичів є проклятим навіки. Розумні люди, втім, тримали язика на припоні. «Скільки очей в князя Кровокрука?», питалося в загадці, яку Яйк почув у Старограді. «Тисяча, і ще одне.»

Шість років тому в Король-Березі Дунк бачив його на власні очі. Той проїжджав на коні блідому вгору по Сталевій вулиці з п’ятьма десятками Крукових Зубів позаду себе. Тоді король Аерис ще не сів на Залізний Трон і не призначив його Правицею, та все одно Кровокрук вражав поставою, вдягненою у димний шовк і кармазин, з Темною Сестрою при боці. З-за блідої шкіри та білого, мов кістка, волосся він скидався на живого мерця. Через щоку та підборіддя простяглася родима пляма винного кольору, яку люди вважали схожою на червоного крука, хоча Дунк бачив лише незугарну латку спотвореної шкіри. Він так витріщався на князя, що той відчув його погляд. Королівський ворожбит повернувся, проминаючи Дунка, і глянув просто на нього. Єдине око в нього було червоне, замість іншого лишилося порожнє гніздо — подаруночок Лихого Булата на полі Червонотрав’я. Але Дункові здалося, що обидва ока глянули йому просто крізь шкіру та плоть у глибини душі.

Незважаючи на спеку, від спогаду його пробив холодний піт.

— Пане? — покликав Яйк. — Вам недобре?

— Та ні, — відповів Дунк. — Лише спекотно і спрага мучить. Так само, як їх.

Він вказав на поле обабіч дороги, де на своєму бадиллі всихали рядки динь. «Козячі голови» та пучки чорт-трави ще чіплялися за життя на межах, але городина вже покинула ту безнадійну справу. Дунк знав, як почуваються дині. Колись пан Арлан казав, що заплотному лицареві спрага не загрожує. «Поки в тебе є шолом, аби підставити під дощ. Немає, хлопче, кращого напою, ніж дощова вода.» Але старий ніколи не бачив такого літа, як оце. Дунк свого шолома кинув у Стояку, бо однак не було під що його підставляти, а возити на голові — занадто важко і спекотно. Що має робити заплотний лицар, коли навіть заплоти висихають, буріють та помирають?

Може, коли вони дійдуть до потоку, то можна буде скупатися. Він посміхнувся, уявивши собі, як потішить себе і стрибне просто у воду, як вийде, шкірячись від задоволення, як вода стікатиме щоками й сплутаним волоссям, і як вимокла сорочка прилипне до шкіри. Яйк, мабуть, теж захоче скупатися, хоча він на вид зовсім не потерпав від спеки. Тільки пилом припав, але навіть не спітнів. Він взагалі мало пітнів, любив усе гаряче та пекуче. У Дорні він ходив голий по пояс і став брунатний, як самі дорнійці. «Ще б пак, кров дракона», сказав собі Дунк. Хто коли чув про таке, щоб дракони пітніли? Сам він теж радо стяг би сорочку, але то було б негідно. Заплотний лицар, ясна річ, міг би хоч голий ходити — сам-бо собі голова. Але коли служиш, присягнувши на мечі господареві — то вже інша справа. «Приймаючи панський трунок та частунок», казав пан Арлан, «треба розуміти: віднині все, що ти робиш, уславляє або ганьбить твого хазяїна. Завжди роби більше, ніж вимагають, а не менше. Ніколи не ухиляйся від служби, від тягарів, від клопоту. А найперше — не осором пана, якому служиш.» Хай у Стояку за трунок і частунок мали не солодкий мед і червоне м'ясиво, а просте пиво та печену курку, але ж пан Явтух чим пригощав, тому й сам радий бував.

Тому Дунк не знімав сорочки і пітнів собі далі.

II

На старому дощатому мості на них чекав лицар Беніс Бурощит.

— Повернулися, значить, — гукнув він. — А то линдали десь… Я вже гадав, що втекли разом із грошиками старого.

Беніс сидів на кошлатому муцику і жував кислолист, від якого рот здавався повним крові.

— Аби знайти хоч якесь вино, довелося пхатися аж у Доск, — відповів Дунк. — На Малий Доск наскочили кракени. Забрали все добро й жінок, а тоді спалили половину того, що лишилося.

— По тому Дагонові Грейджою гілляка плаче, — мовив Беніс. — Хто б його на неї підвісив? Чи ви бачили старого Баша Гостродупа?

— Люди казали, нема його більше. Залізняки вбили, бо дочку від них боронив.

— Семеро клятих дідьків. — Беніс повернув голову та сплюнув. — Бачив колись я ту дочку. Не варта, щоб за неї помирати, скажу вам. Дурний Баш лишився мені винен пів-срібняка.

Попередня
-= 2 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!